Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Надвечір комісар дістався вілли на Понінського. Не сподівався, що Бейла прийме його сьогодні. Про свій візит він не попередив. Зрештою, її могло й не бути вдома. Але, як виявилося, вона була й навіть чекала на нього. 

Служниця забрала в нього верхній одяг і провела до вітальні. Попросила зачекати й запропонувала чаю. Комісар не відмовився. Великим поціновувачем не був, але пам’ятав, що Бейла на цьому знається, тому гербата йому засмакує. Господиня дому особисто раз на місяць складала замовлення в крамниці колоніяльних товарів на Сикстуській[82]. Найбільше полюбляла китайський «Лапсанг» та квітковий індійський «Дарджилінг». А для заварювання мала безліч начиння, різного для кожного сорту, й свою служницю навчила всім цим користуватися. 

Вістович знав, що в тій крамниці Бейла замовляє не тільки чай, але й прянощі, ароматичну олію, тканину для одягу й книжки, написані загадковою для нього мовою їдиш. 

Господиня не спустилася до вітальні, а наказала служниці одразу покликати гостя нагору. Вістович відставив горнятко і неквапно піднявся сходами, дослухаючися до своїх кроків, мовби в кожному їхньому звукові був зміст, що його він намагався розгадати. Відчинив двері її кімнати. 

Інтер’єр був добре знайомий: вікно з оксамитовими шторами, акуратний дамський столик з великим люстром над ним, книжкова шафа, до якої усі книги не вмістилися, тому декотрі стояли стосами на підлозі. Поруч з ними був електричний торшер, що трохи розсіював темряву, перетворюючи її на сутінки. Просторе ліжко, застелене лляним покривалом із непомітними візерунками по краях. Між ліжком і столиком пролягав теплий килимок. З кутка виступала дерев’яна тумба з увімкненим патефоном. Приємний жіночий голос виконував «Lamento della Ninfa» Монтеверді. Вістович знав усіх улюблених композиторів Бейли: Скарлатті, Кореллі, Перселл… Вона обожнювала барокову музику. 

Жінка стояла біля вікна. Постать її була майже невидима на тлі портьєри. Втім, Вістович здогадувався, що вбрана вона в легкий шлафрок, а своє довге чорне волосся зібрала у вузол на потилиці. 

Якийсь час вони мовчки дослуховували арію Аріадни з патефона. Коли та закінчилася, Бейла нарешті озвалася: 

— Запис із «Ла Скала»[83]. Сьогодні привезли на Сикстуську. Увесь день не могла наслухатися і от вирішила поставити цей запис тобі. 

— Добре жити в часи, коли техніка дозволяє нам чути голоси з Мілана, — ​зауважив комісар, все ще стоячи на місці. 

— Проходь. Сядь у крісло, — ​запросила Бейла. 

Чоловік зробив, як вона сказала. Насправді Вістович любив їй підкорятися. Тим більше, сидячи в кріслі, тепер краще її бачив. Акуратні риси обличчя, довгу шию і делікатні плечі. Волосся й справді було у вузлі на потилиці. Їй так надзвичайно пасувало. 

— Як твоя поїздка? — ​запитала вона. 

— Краще б я лишився в Лемберзі, — ​зізнався комісар. 

— І краще б зі мною, — ​додала жінка й підійшла до нього. 

Якийсь час вона дивилася на Вістовича згори вниз, ніби прочитуючи його, як дорожній щоденник. Йому нестерпно було під цим поглядом, і водночас він божеволів, відчуваючи її парфуми. 

— Я матиму до тебе прохання, — ​сказав він раптом. 

— Яке? — ​запитала вона, обережно торкаючись кінчиками пальців його скронь. 

— Ти ж опікуєшся єврейськими дівчатками-сиротами, правда? Допомагаєш їм з наукою, аби потім вони мали професію. 

— Опікуюсь, — ​зі здивуванням у голосі сказала Бейла. — ​А чому запитуєш? 

— Бо хочу, аби ти допомогла одній дівчинці. Їй десь шість років, й виростає вона в паскудній сім’ї. Сумніваюся навіть, що ходить до школи. Правда, це не єврейська дитина. Але я міг би оплатити її навчання. 

— Що-небудь придумаю, — ​пообіцяла Бейла і забрала руки з його скронь, аби зняти свій одяг. 

— Сьогодні залишися в мене, — ​почув він черговий наказ. — ​Бодай на службу підеш, поснідавши. 

Він засміявся і притягнув її до себе. 

Прокинувшись вранці, Вістович одразу зрозумів, що проспав. Вранішні сонячні промені були яскраві й упевнено пробивалися у спальню, минаючи портьєри. Найпевніше, була вже восьма або й пів до дев’ятої. Бейла дивилася на нього, лежачи на своїй половині ліжка й спершись на лікоть. Її акуратні груди були напівприкриті волоссям. Вістович любив ці груди. І просто обожнював пестити їх до безмежності довго, відчуваючи, як Бейла тремтить від усе нових і нових приливів насолоди. 

— Шехтель з мене шкуру здере, — ​вимовив комісар, але без краплі жалю. 

— Кесарю кесареве, а мені ось це, — ​відповіла Бейла, грайливо запускаючи руки під його ковдру. 

— Що ти робиш зі мною, жінко? — ​сказав комісар, відчуваючи, що його ранкове збудження досягло неймовірних масштабів. 

Втім, уже в наступну мить він замовк, спостерігаючи, як його коханка опинилася згори і зі звабливою грацією спрямувала його плоть поміж своїх стегон. Вістович більше не переймався спізненням. Навіть якби в цю мить настав кінець світу, йому було б начхати. Бо й серед руїн і згарища він би продовжував дослухатися до відчуттів, що дарувала йому ця жінка. 

Сніданок, що чекав його на столику біля патефона, встиг захолонути. 

— Коли ми побачимось знову? — ​запитав він її, ковтаючи каву просто із дзбанка. 

— Коли я захочу, Адаме, — ​відповіла Бейла, сідаючи за свій столик. Вістовича при цьому вона бачила в люстрі. — ​Або коли ти справді того потребуватимеш. 

— Я потребую тебе завжди, — ​сказав комісар. 

Вона хитнула головою. 

— Ця спальня — ​наш сховок. А ми одне для одного — ​відрада. Тож давай не перетворювати все це на буденність. 

Вістович наблизився до неї і вдихнув її запах так, ніби вдихав тютюновий дим. Глибоко й з насолодою. Так, щоб можна було дотягнути до наступної зустрічі. 

— Я провідаю тебе незабаром, — ​сказала Бейла наостанок, — ​іди… 

До кабінету шефа комісар зайшов о пів на одинадцяту. Шехтель був заклопотаний, але спізнення Вістовича сприйняв спокійно. Зрештою, був другий день Великодніх свят, і він сам залюбки побув би ще вдома. 

— А, Вістовичу… — ​промовив він, розгрібаючи якісь документи на столі. — ​Вітаю вас. Як минула ваша відпустка? 

Комісар знав, що директору насправді начхати, як вона минула, тому відповів якоюсь шаблонною фразою і подякував за турботу. 

— Були в Швейцарії? — ​поцікавився несподівано шеф, указуючи тому на стілець. 

— Так… Мав там деякі справи, — ​спантеличено сказав Вістович. 

— Мабуть, уже знаєте, яка чортівня в нас тут коїться. 

Шехтель знервовано відкинув документи й сперся ліктями на стіл. 

— Читав у газетах, пане директоре. 

Комісар очікував, що Шехтель зараз оголосить, що доручає йому провадити слідство, але той мовчав. Витягнув з кишені зім’яту хустинку й голосно висякався. У директора на весну загострювався хронічний нежить. 

— Паскудно все, Вістовичу, — ​прогугнявив він, — ​ваш підлеглий Самковський взявся за цю справу, я повірив