Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Комісар вийшов на Домініканську площу, а звідти, через коротку вулицю Божого Тіла — ​на площу Ринок. З палкою надією він подивився на двері кав’ярні «Атляс», проте вони були зачинені. Вістович зиркнув на годинник. Одинадцята ранку… Це означало тільки одне — ​кав’ярня вже сьогодні не відчиниться. 

Облизавши губи, чоловік рушив далі на пошуки, та жоден заклад у цей святковий день не приймав відвідувачів. 

— От паскудство… — ​видихнув комісар і подався Сербською, а далі звернув на Собєського[81]. 

Втім, і тут кожна, навіть найбрудніша, кнайпа була зачинена. Та найгіршим було те, що й купити цигарок йому сьогодні не вдасться. Оскільки власники тютюнових генделиків також воліли у святковий день бути вдома. 

Біля старого міського Арсеналу Вістович раптом побачив мале дівча років шести, що, підібгавши ноги, сиділо просто на холодній бруківці. Придивившись, комісар помітив, що дівчинка схлипувала. 

Він наблизився повільно, аби її не злякати, проте в якусь мить дитина звела на нього очі, повні сліз і страху. З жахом Вістович помітив на її маленькому личку чималий синець. Мала схопилася з місця. 

— Не бійся, — ​якомога лагідніше промовив комісар. 

Дівчинка не рухалася, але все ще з недовірою дивилася на неохайного незнайомця. Руки тримала перед собою, перебираючи пальчиками тканину маленької сукні. 

— Як тебе звати? — ​запитав Вістович, все ще тримаючи дистанцію. 

Вона не відповіла, тому комісар назвався першим: 

— Мене звати Адам. 

— Той, що був у Раю? — ​раптом запитала дівчинка, і в її очах сяйнула цікавість. 

Вістович усміхнувся. 

— Ні, я інший Адам, — ​сказав він. — ​А ти маєш ім’я? 

Вона кивнула. 

— Ляна. 

— Гарно… А скажи, Ляно, — ​Вістович намагався тепер втамувати внутрішню злість, — ​хто тебе скривдив? 

Він торкнувся пальцем свого обличчя, даючи зрозуміти, що має на увазі її синець. Дівчинка скривилася, ніби збиралася заплакати. 

У цей самий час у будинку праворуч від них почувся погрозливий чоловічий крик, а вслід за ним — ​переляканий жіночий. 

— Ти мешкаєш там? — ​запитав чоловік, вказавши поглядом на будинок. 

Ляна кивнула. 

— Не йди нікуди, гаразд? — ​попросив комісар, додаючи у свій тон стільки спокою й безтурботності, скільки тільки міг. — ​Обіцяєш? 

Дівчинка пообіцяла. 

— Я зараз усе владнаю! — ​з усмішкою промовив чоловік. — ​Зараз усе буде добре. 

І, підморгнувши їй, Вістович подався до будинку, звідки чув крики. 

Долинали вони крізь відчинені двері, з помешкання у пивниці. Вістович зайшов спочатку в тісний передпокій, звідти у невелику кімнату, посеред якої було накрито скромний великодній стіл. У кутку стояв широкоплечий здоровань у полотняній сорочці й засмальцьованому жилеті. Перед ним вклякла на колінах розтріпана жінка з червоним від побоїв обличчям. 

Вістовича цей бугай помітив не одразу. Та коли перевів на нього погляд, то спершу занімів від здивування. 

— Ти хто? — ​врешті загорланив він. 

— Тихіше, — ​скривився комісар і торкнувся долонею розпеченого лоба. 

Облишивши жінку, господар загрозливо наблизився до гостя. 

— Ти хто й чого приперся? — ​повторив він запитання. 

Вістович зняв капелюха і дбайливо поклав його на стілець. Потім спокійно закотив рукави. 

Здоровилу урвався терпець. Гаркнувши щось іще, він кинувся вперед на прибулого. Тієї ж миті комісар спрямував йому назустріч два коротких удари: лівий і правий. Обидва точно в щелепу. 

Нападник завмер, наче від здивування. Вістович бачив, як його очі закотилися кудись угору, потім голова повернулася набік, і він усією масою повалився на підлогу. Пролунав гуркіт, наче впала важка переповнена шафа. 

Натомість його жертва звелася на рівні ноги. Жінка переводила розгублений погляд з лежачого на свого рятівника і навпаки, не знаючи, що сказати. 

А Вістович тим часом жадібно подивився на їхній святковий стіл. 

— Можна? — ​запитав він, вказавши рукою на карафку з горілкою. — ​Ви дозволите?.. 

І, не чекаючи відповіді, тремтячою від похмілля й несподіваного боксу рукою налив собі повну склянку. Одразу ж випив одним ковтком. 

— Ляно! Ляночко… — ​раптом заголосила жінка й вибігла назовні. 

Комісар знову взявся за карафку. Вже коли підносив до рота нову порцію, почув, що здоровило на підлозі зарухався. 

Вістович відставив, випивку, вхопив того за сорочку й допоміг йому підвестися. Губи в нього були розтовчені й невпинно кривавили. 

— Подививсь на мене й запам’ятай, — ​промовив комісар йому в обличчя. — ​Скривдиш їх ще раз, переламаю всі кістки. Зрозумів? 

Господар кивнув. 

Вістович відчув, як у голові застугоніло так, мовби там працював паровий двигун. Щоб зігнати лють, щосили зацідив здорованю кулаком під ребра. І, коли той знову опинився на підлозі, випив удруге, загриз огірком, узяв капелюха й вийшов на вулицю. 

— Мамо, це Адам! — ​почувся голос маленької Ляни. 

Вістович ґалантно уклонився їй і побрів убік Валової. 

Від випитого трохи полегшало. Комісар втягнув носом весняне повітря, наповнивши ним груди й усе своє розпечене нутро. Йому подумалося, що незайвим буде зайти в Дирекцію. Хоча б тому, що в його кабінеті могли залишитися цигарки. На біду, можна буде взяти одну-дві в чергових. Та й, зрештою, завтра йому на службу, слід наперед дізнатися, що нового сталося за час його відсутності. 

Двоє поліціянтів на вахті при його появі схопилися, мов ошпарені, й виструнчилися. На столику поруч із телефонним апаратом та грубим потріпаним журналом, куди вони занотовували всіх і все, що потрапляло й вибувало з будівлі Дирекції, лежала розкладена газета. На ній шматочки паски, кілька писанок, шинка й металева креманка з потертим хріном. 

— Христос Воскрес, пане комісаре! — ​вимовили вони в один голос. 

Обоє дивилися на Вістовича трохи перестрашено, бо їсти на посту заборонялося. Сподівалися хіба, що комісар буде мати Бога в серці й на Великдень їх не каратиме. 

— Воістину Воскрес! — ​відповів той. 

Раптом погляд його впав на два карабіни, що стояли одразу поруч зі столом. 

— Це що? — ​запитав він. — ​Чому зброя тут? Хто дозволив? 

— Не дозволив, а наказав, пане комісаре, — ​уточнив один із чергових. — ​Директор Шехтель. 

— Он як? Це ж чому? 

— Вас не було в Лемберзі, тому й не знаєте останніх новин. Убито вже трьох наших… 

Паровий двигун у голові комісара знову запрацював із шаленою силою. 

— Убито трьох поліціянтів? — ​перепитав Вістович, мовби не зрозумів, про кого йшлося. 

— Так, пане комісаре. 13 квітня — віцекапрала Шварца, 14-го — ​фельдфебеля Цайса, і вчора знайшли мертвим постерункового Вільху. 

— Хто веде справу? — ​запитав комісар. 

— Спочатку доручили пану Самковському, — ​сказав другий черговий. — ​Але потім його звільнили і слідство очолив сам директор. 

— Самковського