Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Коли теми для розмов і жартів закінчилися, жінка обережно запитала, що за рукопис лежить у нього під канапою. Комісар спершу здивувався, а потім зрозумів, що цілковито забув про папери, які поцупив з купе Ебербаха. Забув, хоч у ту мить вони здалися йому важливими, що він вирішив навіть приховати їх від страсбурзької поліції.
— Гадки не маю, що це, — сказав він, беручи рукопис до рук. — Текст італійською, тому прочитати я не можу.
— Дай сюди, — сказала Маґда.
— Ти знаєш італійську? — здивувався він.
Вона не відповіла й узялася читати. Добрих чверть години мовчала, аж Вістовичу набридло чекати, і він уже хотів запитати її, про що там ідеться.
— Це любовний роман, — засміялася вона. — І доволі сороміцький.
— Жартуєш?
— Ні, ось послухай: «Зазвичай мені вдавалося вгадати його бажання. Як саме йому хочеться взяти мене сьогодні… Чи прагне він спочатку мене попестити, а потім насолодитися моїми пестощами, чи без прелюдій, одразу оголитися й оголити мене. А далі, вибравши зручне положення, увійти у моє лоно…». Звідки це? — запитала Маґда.
Вістович вагався з відповіддю. Якщо розповісти їй правду, то, найпевніше, вона вважатиме його дурнем. Бо тільки дурень міг замість справді важливих паперів ухопити якусь порнографічну писанину, якою Ебербах, мабуть, збуджувався перед візитом до коханки. Або дружини. Комісар сподівався, що в рукописі знайде доказ проти вбивці, а натомість — мав лише сповідь невідомої авторки, яка вибирала любовну позицію зі своїм любасиком. Тому Вістович тільки стенув плечима, мовби забув звідки або це не має ані найменшого значення. Наповнив спорожнілі склянки вином і трохи відпив.
«Що ж до мене самої, то найбільше я любила, коли нам прагнулося трохи гри й солодкої розпусти, — читала далі Маґда. — Я не соромилася пестощів на французький манер, дозволяючи моїм вустам і язикові ковзати по його животу і навіть опускатися нижче. Я дозволяла собі вкривати поцілунками його твердь, мліючи від думки, що от‑от вона опиниться в мені… Втім, спочатку просила його делікатно поніжити пальцями моє лоно. Мені хотілося такого ж збудження, яке вирувало в той момент у ньому…»
— Увесь рукопис про це? — запитав комісар, допиваючи вино зі своєї склянки.
Маґда перегорнула кілька сторінок.
— Не весь, — сказала вона. — Але ось що цікаво…
Жінка якусь хвилину мовчки вчитувалася.
— Події цієї любовної історії відбуваються в Лемберзі, — продовжила вона.
— Он як, — Вістович не знав, як реагувати на цю новину.
— Авторку звати Ельвіра Сапфо… Гм, думаю, це псевдонім… — досліджувала далі Маґда, повернувшись до перших сторінок. — Переклад зроблено з німецької в Цюриху 27 березня цього року. Ім’я перекладача також вказано: Антон Піллер. Чув про такого?
— Ні, — похитав головою комісар.
— Але найцікавіше тут — назва історії.
— Яка?
Жінка показала йому титульну сторінку.
— «Розпусний міністр», — провела вона пальчиком по великих літерах, виведених чорним атраментом, — і підзаголовок: «Скандальна молодість міністра поліції Фердинанда фон Шпрегорфа».
Вістовичу перехопило дихання.
— Отже… — промовив він, але не знайшов слів, щоб продовжити.
— Отже, тобі дістався компромат на імперського міністра, який переклали італійською. Думаю, хтось збирався це видати, — замість нього договорила Маґда.
— І в такий спосіб помститися за щось?
Тепер вже Маґда стенула плечима.
— Про це краще запитати в пані Ельвіри Сапфо. Цілком можливо, що вона львів’янка. Знайди її й запитай, навіщо їй це все здалося.
Жінка повернула йому рукопис.
— Мені насправді байдуже… Навіть якщо йдеться про міністра, — сказав комісар, відкладаючи папери вбік.
— І до мене тобі байдуже? — раптом запитала Маґда, підводячись зі свого місця.
Підійшовши до Вістовича, стала над ним і поклала руки йому на плечі.
— Аж ніяк, — відповів той. — Але я для тебе «огрядний і немолодий Дон Жуан»…
Маґда приклала палець йому до вуст, і коли той замовк, одним рухом вимкнула світильник. У сутінках звела руки догори.
— Зніми з мене сукню, — тихо мовила вона.
Чоловік підвівся й обережно виконав прохання. Долоні його ковзнули вздовж усього її тіла, від колін до плечей, впізнаючи його на дотик. Тільки тепер він зрозумів, що скучив за Маґдою, тому коли весь одяг уже було знято, не поспішав, а й далі насолоджувався її оголеною присутністю, запахом волосся, шкіри й передчуттям того, що от‑от станеться.
Торкнувся пальцями її плаского живота, малюючи на ньому невидимі кола, як шаман, що здійснював ритуал. Потім пальці пірнули між її пружних стегон, і вона, ніби втративши рівновагу, сперлася на свого коханця, обхопивши руками його шию. Трохи подалася вперед, притулившись до нього персами. Поставила ноги ширше, на ширину плечей, мов гімнастка, що готувалася виконати вправу. Насправді ж Маґда хотіла, аби чоловіча долоня, що її пестила, мала більше простору.
— Я більше не можу, — простогнала вона за хвилину й потягнула коханця до себе. Одночасно піднесла коліно вгору, мов танцюючи з ним танґо.
Він входив у неї обережно, хоча кортіло зробити це сильно. Дослухався, як вона реагує. Коли проник повністю, на кілька секунд завмер, відчуваючи, як пульсує зсередини її тіло. Маґда вкривала поцілунками його шию, гладила плечі, вимагала продовжувати. Він, зрештою, хотів того самого, тому більше не зупинявся.
Переїжджаючи черговий міст безмежного Шварцвальду, коханці врешті вдовольнилися, скрикнувши, либонь, занадто голосно. Аж Маґда від сорому прикусила губу. Втім, їх навряд хто-небудь почув. На щастя, експрес торохтів у цю мить особливо гучно.
Маґдалена не повернулася до свого купе. Хоч, мабуть, слід було б — на випадок, якщо Клавдія чи Фішер матимуть до неї розмову. Вістович застелив постіль і дістав з полиці теплу ковдру. Вкрив Маґду та ліг поруч, хоч заснути не зумів.
Прокинулася вона о шостій, вже коли минули Прагу. Вістович встиг одягнутися й принести з ресторації сніданок.
— Що ж, цього разу наш романс затягнувся, — усміхнулася жінка. — Минулого разу в Позені ми попрощалися значно раніше.
Купе наповнилося запахом кави і свіжої богемської випічки, яку кельнери купили під час зупинки пів години тому.
— Маємо час до Лемберга, — відповів чоловік, обережно наповнюючи горнятка. — У Лемберзі ти знову зникнеш…
— Мабуть, — згодилася вона.
Жінка спочатку прикривалася ковдрою, але потім відкинула її. П’ючи каву, вона більше не ховала свої спокусливі груди.
Вістович спостерігав за нею, запаливши свою першу на сьогодні цигарку.
— Чи могла б ти допомогти мені
