Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Ні, — ​зізналася Маґдалена. — ​Але ж хіба пасує до сніданку вино? Навіть якщо це к’янті? 

— К’янті, моя люба, пасує навіть замість сніданку, — ​незворушно відповів Вістович, — ​я міг би мати сумніви щодо хересу або, скажімо, рислінгу, але щодо к’янті — ніколи. 

Маґда нарешті всміхнулася і, взявши каву, обережно відпила. Чоловік не зводив з неї очей, і обоє досі стояли, хоч це було й незручно, оскільки поїзд трясло. 

— Куди ти прямуєш? — ​запитав нарешті комісар. 

— До Лемберга. 

— Це ж треба, — ​він здивувався цілком щиро. 

Виходить, ніяка не Прага, і ніякий не Відень. Шпигунка з A III b має завдання в його рідному місті. 

— Не розпитуй в мене нічого, будь ласка, — ​попросила жінка. — ​Я розумію, що тебе розпікає цікавість, проте не змушуй мене брехати. 

— Гаразд, — ​зітхнув він, — ​скажи принаймні, чи їдеш туди сама, чи з тобою ще десяток агентів? 

— Фішер і Клавдія також у поїзді, — ​відповіла Маґда, — ​з ними ще двоє чоловіків, не агентів. 

— На пероні я бачив лише тебе. Вони в іншому вагоні? 

Агентка кивнула. 

— У тому, що з іншого боку ресторації. 

На цих словах Маґда стиснула губи, аж вони побіліли, й відставила каву. 

— Ти могла би бути зі мною відвертішою, — ​дорікнув їй Вістович, — ​врешті-решт дечим мені зобов’язана. 

— А хіба я не достатньо сказала? — ​раптом випалила Маґда. — ​Ти тепер знаєш більше, ніж будь-хто сторонній. 

— Що ви робитимете у Львові? — ​запитав комісар. 

— Я ж просила, не розпитуй. 

Жінка відвела очі до вікна, де виднілися малоприємні околиці Страсбурга. Інженери залізниць мають дивовижний талант прокладати колію найогиднішими дільницями навіть найчарівніших міст. 

Вістович дивився на бліді щоки Маґдалени й натягнуту шкіру на шиї, таку делікатну й прозору, що під нею виднілися тонкі сині жилки. Був час, коли він припадав губами до цієї шкіри, відчуваючи, як під нею збуджено пульсує кров. 

Він спробував узяти жінку за руку, але та сердито відмахнулася. 

— Усе це недоречно, Адаме, — ​промовила Маґда. Вперше назвавши його на ім’я. 

— Що саме? 

— Твоя поява, залицяння, вино… 

— Хіба ж я залицяюся? 

Вона засміялася. Сміх прозвучав трохи нервово. 

— Подивися на себе, — ​промовила Маґда, — ​огрядний немолодий Дон Жуан, що кілька хвилин тому поспіхом нарядився в ґарнітур, бо побачив перед собою ту, що може якось придатися. Яке щастя, правда?.. Удача сама йде до рук. Чому б зі мною не порозважатися, як з курвою, випитати все, що хочеш, а потім покинути? Як минулого разу?.. 

— Про що ти, Маґдо?.. — ​спантеличено видавив з себе Вістович. 

— Забирайся під три чорти! — ​гнівно вигукнула вона й вказала на двері. — ​Я попрошу, аби все, що ти приніс, занесли назад. 

— Не потрібно, — ​відказав він і, не зволікаючи більше ні миті, вийшов. — Вар’ятка, — ​сердито додав уже в коридорі, на ходу зриваючи з себе хустинку, що пахнула кельнською водою. 

Втім, його роздратування потроху згасало, щойно він пригадав слова Маґди про Фішера й Клавдію. Що, в біса, мусило статися, аби всі вони в один час вирушили на окраїну Австро-Угорщини? І чи знають, цікаво, про те, що в них під носом вони з Редлем? Втім, якщо не знають, то от‑от дізнаються. Найпевніше, Клавдія вже з’ясовує, хто подорожує в обох вагонах першого класу. 

З іншого боку, що б не гнало прусських розвідників Третього відділу зараз до Львова, ті не обов’язково мають бути йому ворогами. Якраз навпаки. І Фішер, і Клавдія могли б стати його союзниками у протистоянні з Редлем. Звісно, якщо той не домовиться з ними раніше. Так чи інакше, лишалося чекати найпершої зручної можливості поговорити з майором Фішером. 

Вдалося це зробити за обідом. Теодор Фішер сидів у товаристві худорлявого чоловіка з акуратною борідкою. Незнайомець дивився стомленим відсутнім поглядом кудись перед собою, у той час як майор насолоджувався сигарою й неспішно щось йому говорив. Так ніби втішав свого співрозмовника або доводив, що життя — ​не тільки неприємності й труднощі, а відрізок часу, не позбавлений також і приємних речей. 

Як не дивно, побачивши комісара, майор першим подав йому знак, запрошуючи приєднатися до їхнього товариства. Львів’янин кивнув у відповідь і попрямував до них. 

— Пане Вістовичу! — ​Фішер підвівся йому назустріч і простягнув руку для привітання. — ​Радий вас бачити. Зізнаюся, неабияк втішився, дізнавшись, що ви також у цьому поїзді. 

«Як же чудово в нього виходить брехати, — ​подумки зауважив комісар, — ​насправді ж йому хочеться, аби я вийшов і випадково залишився на якій-небудь одинокій станції подалі від цивілізації». 

— Пане Фішере! — ​не менш радісно промовив львів’янин, тиснучи йому руку. — ​Яка несподіванка! Їдете до Відня? Чи до Праги? 

Вістовичу здалося, що ці запитання прозвучали трохи фальшиво, адже він добре знав відповідь, проте вирішив не перейматися. Врешті-решт уся ця розмова була фальшивою, і жодне слово в ній не коштувало найменшого недоїдка з цієї самої ресторації, де вони перебували. 

— Не вгадали, комісаре. Будете вражені, але я прямую до Лемберга, — ​сказав Фішер. 

Вістович удав глибоке здивування. 

— Як і пан Бобровський, — ​вказав він на чоловіка навпроти себе. — ​До речі, познайомтеся… 

— Яків Олександрович Бобровський, — ​підвівшись з-за столу, сам представився той, вимовляючи кожне слово повільно й виразно, мовби для того, щоб комісар запам’ятав його ім’я на віки вічні й не смів ніколи переплутати з будь-яким іншим. 

— Адам Вістович, — ​відповів комісар. 

Зачувши слов’янське ім’я, Бобровський пожвавішав. Уважно подивившись на комісара, він запитав: 

— Можливо, ми не мусимо говорити з вами німецькою? Ви знаєте російську? 

— На жаль, ні. 

— Чому? Хіба ви не з Галичини? 

— У Галичині говорять польською, українською й німецькою. Але не російською. 

В очах Якова світилося щире здивування, він, здавалося, досі був переконаний, що російською говорять усі слов’яни. 

Вістович сказав правду: знайти навіть у Львові мовця російською було важко. Що вже й говорити про менші міста. Сам він міг, за потреби, порозумітися з росіянином і на службі навіть мусив читати ліві пропагандистські газети російською, проте зазвичай волів уникати таких лінгвістичних потуг. 

На додаток запротестував Фішер: 

— Е ні, пане Бобровський! Жодної мені тут російської! Чи ви хочете, аби я ні чорта не розумів? 

— Даруйте, — ​знічено, як гімназист на уроці, відповів той. 

— Ми ще нічого не замовляли, — ​сказав майор тепер уже Вістовичу, — ​тож ви нагодилися якраз вчасно. Пообідаймо разом, якщо не заперечуєте. 

Комісар погодився. Підійшов світловолосий кельнер, що найперше приязно кивнув комісару, а далі приготувався записати їхні побажання. Усі троє замовили шніцель «Кордон блю» з картопляним гарніром і гострою приправою. До цього — ​по чарці міцного виноградного шнапсу. 

Розмова спочатку поточилася, здавалось, на цілком посполиті теми.