Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Детектив відсалютував йому склянкою. Збоку могло здатися, що це двоє друзів після веселих посиденьок прощаються, домовившись зустрітися вранці на цьому ж місці за сніданком, а в обід знову випити разом. 

Виходячи з ресторації, Вістович наштовхнувся на полковника Редля. Той також тримав у руках бокал, але вони розійшлися, не озвавшись один до одного навіть півсловом. Втім, як виявиться, вже за кілька годин, щойно поїзд перетне німецький кордон, ця мовчанка порушиться. Вони говоритимуть багато, гучно і з погрозами в голосі… 

Поставивши бренді на стіл, комісар клацнув умикачем світильника. Якусь мить спостерігав, як всередині крихкого абажура поволі засвічувалася жарівка. Тоді зняв із себе маринарку і, лишившись у сорочці, закотив по лікті рукави й розв’язав краватку. Тоді підійшов до невеличкого вмивальника в кутку, набрав у пригорщу води й з приємністю плеснув собі в обличчя. Витерся рушником, трохи постояв, дивлячись на своє відображення у темному вікні. За цим відображенням час від часу мелькали скупі вогні якихось безіменних станцій і десь вгорі ясним нерухомим диском виднівся повний місяць. Вістовичу подумалось, що коли вимкнути світло всередині, то, мабуть, вдасться роздивитися нічні краєвиди. Дорогою з Берна до Страсбурга вони мають бути казковими. Навіть вночі і навіть якщо дивитися на них крізь вікно експресу до Ґаліції. 

За пів години поїзд зупинився на кордоні. Перевірка минула доволі швидко. У купе до Вістовича зайшов зовсім молодий унтерлейтенант і попросив документи. З якоюсь байдужістю, зумовленою, мабуть, втомою, переглянув його австрійський паспорт, без жодних запитань повернув і побажав гарної дороги. 

З німецького боку перевірка тривала на якихось двадцять хвилин довше. Після неї поїзд вирушив далі до Страсбурга, куди мав прибути о восьмій тридцять ранку. 

Увесь цей час, впродовж якого експрес простояв між кантоном Базель-Штадт і німецьким Ельзасом[73], комісар використав для того, аби вкотре заглибитися в шифр, що його він, їдучи в фіакрі передмістям Берна, переписав з листа Редля. За денного світла, щойно потяг відправився, Вістович скопіював увесь набір літер і цифр на нову сторінку. Зашифрований текст тепер мав зґрабніший вигляд, проте зрозумілішим від цього не став. 

Втім, досить швидко комісар мусив закрити нотатник. Від швидкого руху й вагонної хитавиці написані на папері символи почали зливатися в одне суцільне мереживо, позбавляючи розум усякої можливості знайти ключ до цієї загадки чи принаймні зрозуміти, в якому логічному керунку його шукати. Вечірня втома далася взнаки, і Вістович сам не помітив, коли влігся на канапі й провалився в сон. 

Розбудив його звук пострілу. 

Якусь одну зовсім коротку мить комісар нерухомо лежав, дивлячись у стелю широко розплющеними очима, намагаючись зрозуміти, чи був постріл насправді, чи йому це приснилося. 

Врешті, коли свідомість остаточно до нього повернулася, він схопився з місця. Тієї ж миті поїзд добряче хитнуло, і комісар усім тілом навалився на дверцята шафи. На щастя, вони виявилися достатньо міцними, аби витримати навіть чималу вагу Вістовича. Відновивши рівновагу, поліціянт вискочив зі свого купе й завмер у порожньому коридорі. Постріл пролунав ліворуч від нього й достатньо гучно. Найпевніше — ​одразу за стіною. Тобто в купе під номером дванадцять, в якому подорожує Салтіні. Невдовзі зі своїх відділів обережно почали визирати й інші пасажири, а в кінці коридору вигулькнула стривожена постать кондуктора. 

Комісар натиснув на ручку дверей з римською цифрою XII. Купе виявилося незачиненим. Всередині було темно, а в ніздрі вдарив запах алкоголю і порохових газів. Вістович ступив кілька обережних кроків і ввімкнув світильник. Його скупе жовто-червоне світло лилося на стіл, де стояла напівпорожня пляшка бренді, далі на канапу і пасажира, що сидів на ній, звісивши голову на груди. З-під щелепи в нього розпливалася широка пляма, змінюючи колір дорогої сорочки з білого на темно-червоний. Світло від електричних жарівок заведено було називати мертвим, позбавленим того життя, що мають в собі денні сонячні промені. Таким же мертвим було й тіло детектива Ебербаха. 

У правій руці чоловік все ще тримав револьвер. Це був той самий «Zig-Zag», про який вони згадували за вечерею. Видавалося, ніби детектив пустив собі кулю в голову, приставивши зброю знизу, під щелепою, паралельно до шиї. 

— Що діється? — ​почув комісар чийсь голос за спиною. 

Він озирнувся. Перед ним стояв худий довготелесий кондуктор, на пів голови вищий за Вістовича. Обличчя мав стривожене й заспане одночасно. Італієць, який чергував перед ним, очевидно, зійшов десь у Базелі або на самім кордоні. Комісар навіть встиг подумати про те, як той зрадіє, дізнавшись, що ця халепа сталася не на його зміні. 

— З пасажиром у цьому купе дещо сталося, — ​промовив комісар. 

— Сталося серйозне? — ​перепитав той. 

— Настільки, що проситиму нікого сюди не впускати, — ​сказав Вістович голосніше, аби його почули решта. Ті, хто протираючи зі сну очі й сяк-так одягнувшись, також підходили й юрмилися в коридорі, намагаючись з’ясувати хто, в кого і чому стріляв. 

— А ви хто? — ​з недовірою перепитав кондуктор. 

— Я з поліції, — ​коротко повідомив Вістович. 

Службовець кивнув і голосно промовив: 

— Пані та панове, просимо вас повернутися на свої місця! Виник незначний інцидент, який жодним чином не вплине на нашу подорож. За три години, згідно з планом руху, ми зупинимося в Страсбурзі. 

«Незначний інцидент» прозвучало для Вістовича трохи комічно, але на решту пасажирів це подіяло потрібним чином. Поволі, неохоче, увесь час ставлячи питання, на які ніхто не збирався відповідати, вони розбрелися по своїх купе, щоб доснити, кому вдасться, свої подорожні сни. 

— У вас є перелік пасажирів? — ​запитав Вістович кондуктора, коли останній роззява зачинив за собою двері. 

— Звісно, — ​відповів той. 

— Принесіть його мені. 

— Хочете викреслити бідолаху зі списку? — ​несподівано сказав кондуктор, кивнувши в бік трупа. 

Своє службове чако він зняв з голови і тримав тепер у руках. 

— А ви, бачу, полюбляєте мертвецький гумор, — ​глянувши на нього скоса, сказав комісар. 

— Даруйте, — ​перепросив кондуктор. — ​У шістнадцять я потрапив на війну з французами, і відтоді, попри те що минуло багато років, трупи мене не лякають. Список зараз буде… 

Заклавши чако на голову, він швидким кроком попрямував до свого службового місця. Комісар тим часом повернувся в купе самогубця. Увагу його привернув рукопис у бруднуватій оправі, що стирчав із валізи Ебербаха. Так, ніби хтось збирався витягнути його й почитати перед сном або недбало поклав туди, вже прочитавши. «Читати стільки тексту — ​це, мабуть, останнє, чого б мені запраглося, якби я вирішив накласти на себе руки», — ​подумав комісар, швидко хапаючи рукопис. Потім, у два кроки опинившись перед своїми дверима, прочинив їх і кинув папери на стіл. Після цього знову опинився біля покійника. 

Надійшов кондуктор зі списком у руках. Забравши в нього листок, комісар швидко пробігся поглядом по кривих літерах і цифрах. Серед них було і його прізвище, написане з помилкою, як «Herr