Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Світ потроху охоплює параноя, — розрізаючи шніцель надвоє, аби переконатися, що той добре просмажений, зауважив майор. — Від Британії до Італії ледь не кожна газета пише, що мир у Європі тимчасовий. Ми живемо на діжці з порохом і чекаємо лише на іскру.
— Якщо так, то цією іскрою мала б бути Франція, — докинув комісар, — горді французи досі не змирилися з утратою Ельзасу.
— Можливо, — згодився Фішер. — До того ж Франція — єдина серед усіх республіка. Страчувати монархів там вміють, як ніде. Думаю, її слід остерігатися хоча б через це.
Розсміявшись над власним жартом, він ковтнув трохи шнапсу.
— Ви забуваєте про Сербію, — промовив Бобровський. — Точніше, про те, як ця країна вміє скидати тиранів.
Шніцель йому не смакував, і він повільно, наче змушуючи себе, їв гарнір.
— «Тиранів», — напівсерйозно перекривив його майор, — ох, це ваше лівацтво, добродію. Ніяк не збагну, звідки воно в російського вельможі.
— Але монархія в Сербії залишилася. Адже після травневого перевороту[74] трон посів Петар І[75], — сказав Вістович.
— Який, що цікаво, у 70-му воював за французів, — додав Фішер, — у мадам історії, як бачимо, своєрідний гумор.
Яша стенув плечима.
— Петар — надзвичайно м’який король. Сербія при ньому розквітла.
— І зблизилася з Росією, — додав комісар.
— У цьому нічого дивного. Південні слов’яни — наші брати.
— Гаразд, тоді міркуємо далі, — майор підпалив свою згаслу сигару. — Сербія зближується з Росією, а отже, віддаляється від Австрії. Вам, панове, не здається, що Франц Йозеф врешті-решт захоче відновити свій вплив?
— Тобто, на вашу думку, «іскрою» стануть Балкани? — перепитав Вістович.
— Я лише розвинув думку пана Бобровського.
— Франц Йозеф захоче, якщо захочуть у Берліні, — відповів росіянин, — адже вся австрійська політика робиться там.
— Не перебільшуйте, — сказав майор.
— Я хотів би перебільшувати, але хіба не ваш кайзер називав австрійського імператора «прусським генералом»?
Мовби відчувши, що говорить забагато, Бобровський опустив очі й знову взявся до своєї картоплі, до якої, як і до шніцеля, все більше втрачав інтерес.
Спостерігаючи за ними, комісар ніяк не міг зрозуміти, що, зрештою, змусило цих двох до кооперації. Адже вони, безумовно, вирушили в одному керунку, до Лемберга, в якійсь спільній справі.
— Чи знаєте ви, пане майоре, що полковник Редль також в цьому поїзді? — врешті запитав він. Йому хотілося розповісти й про Карела Грумма, але вирішив зробити це пізніше.
Фішер кивнув і видихнув дим кудись угору, як цирковий штукар видихає вогонь.
— Ви хотіли сказати «був у цьому поїзді», комісаре, — виправив він співрозмовника.
— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів той.
— Те, що полковник вийшов у Страсбурзі.
— Он як?
Непідробне здивування Вістовича добряче потішило майора.
— Уявіть собі. Просто наш знайомий знайшов спосіб швидше дістатися до Лемберга, ніж ми, — пояснив Фішер. — Об одинадцятій звідти вирушив інший поїзд, який не робить так багато зупинок, як наш, і прибуває в Ґаліцію швидше. На кілька годин.
Обідати вони закінчили майже мовчки. Комісар відмовився від десерту, бо не надто полюбляв солодке, а випити ще шнапсу, як пропонував йому Фішер, не хотілося. Зрештою, вони попрощались, і Вістович подався до свого місця у вагоні.
Знімаючи піджак, чоловік пригадував їхню розмову. На позір, звичайну. Таку ж могли провадити будь-де в Європі, щоб убити час або порушити незручну тишу в товаристві. Проте комісар зауважив пильність, з якою Фішер за ним спостерігав. Мовби намагаючись вловити не просто кожне слово, а й інтонацію, з якою воно промовлене, а надто — прихований смисл, що міг за ним ховатися. Майор не запитав комісара, що той робив у Швейцарії, знаючи, певно, що Вістович не скаже йому правди. Тому цю правду майор із A III b намагався відшукати сам.
Вістович, зрештою, не був проти поговорити з майором щиро. Настільки щиро, наскільки дозволив би йому здоровий глузд і обставини. Можна було б розповісти про імовірну співпрацю Редля з росіянами. Бо хоч полковник стверджував, що має справу з приватним шпигунським агентством, комісар у це не вірив. Однак, завадив росіянин, що був з ними. Хто він, цей Бобровський? Шпиг? Арештант? Компаньйон Фішера?
Наступні кілька годин комісар знову присвятив розгадуванню шифру. Цього разу він вирішив шукати ключ інакше. Спробував проаналізувати, які символи в цій головоломці трапляються найчастіше. Якщо тут використано алгоритм заміни, тобто за літерою шифру ховається літера повідомлення, то вони мали б означати голосні «а», «е» або «о». Крім того, мусили б знаходитися переважно після приголосних, найчастіше — на другому місці в складах… Комісар виписав їх в окремий рядок. Далі спробував розшукати в тексті сполучники, як‑от «і», «у» та «в». Зрештою, Вістовичу навіть здалося, що справа посувається і де‑не-де в шифрі почав угадуватися зміст.
Непомітно минуло кілька годин і дві станції. Сонце за вікном висіло вже зовсім низько над горизонтом, віщуючи завершення дня й близьку ніч. Ельзас лишився позаду, і тепер їхній експрес мчав поміж горами Шварцвальду, долаючи мости-віадуки й занурюючись у довгі тунелі. Потрапляючи в темряву, пасажири перелякано скрикували й намагалися намацати вмикач світильника. Звісно, стосувалося це тільки пасажирів першого класу, котрі мали в купе власне освітлення. Іншим же доводилось тільки терпляче очікувати, коли поїзд знову виїде з тунелю на світ Божий. У другому класі жарівки вмикалися не раніше восьмої години.
Несподівано в його двері хтось постукав. Вістович стрепенувся й витягнув з кишені браунінг. Відчинив, тримаючи зброю напоготові.
У коридорі стояла Маґда.
— Можна мені зайти? — запитала вона.
Комісар, не кажучи ні слова, відступив убік, одночасно ховаючи браунінг. Жінка зайшла досередини. В руках у неї виявився ресторанний кошичок, в якому зазвичай доставляють клієнтові їжу додому. З нього визирала та сама нерозпита пляшка «Chianti», знову закрита корком.
— Майже все з нашого сніданку згодиться на вечерю, — сказала Маґда, ставлячи кошичок на стіл.
Вістович все ще мовчав.
— Гаразд, якщо не хочеш мене бачити, я піду.
Він обережно її стримав.
— Давай нарешті поснідаємо, — запропонував чоловік, і Маґда не стримала усмішки.
За пів години все їхнє невеличке приміщення вже заливало червоним призахідним світлом.
Сир і фрукти зі сніданку чудово смакували до вина. Трохи зачерствілі ельзаські булочки мали, втім, досі апетитний вигляд, і варення з персиків пасувало до них не гірше, ніж пасувало б уранці.
Чоловік і жінка багато жартували й балакали про подорож. Обговорювали австрійську залізницю і тішилися, що живуть у часи, коли технічні можливості дозволяють людям за короткий час, усього за дві з половиною доби, переміститися з Берна до Лемберга. Тоді ще як на початку минулого, дев’ятнадцятого