Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Потримайте-но, Вістовичу, — звернувся він до підлеглого, простягнувши йому склянки.
— Так-от, моє прохання, пане комісаре, — продовжив міністр, коли Шехтель кожному налив порцію випивки, — знайдіть цю Ельвіру Сапфо.
Чоловіки випили. Бренді від Бачевського справді смакувало чудово.
— Знайти… А потім? — запитав Вістович.
— Переконайте віддати рукопис, якщо він у неї. Якщо не вийде, то я зустрінуся з нею сам… Маєте три дні. Рівно стільки я ще перебуватиму в Лемберзі.
Вістович замислився на якийсь час. Три дні… Часу небагато, але, маючи в рукаві деякі козирі, які він, сам того не знаючи, отримав по дорозі з Берна, можна виконати це доручення навіть за коротший час.
— Розумію, що термін, відведений на пошуки, малий, але й ви, комісаре, знаєте свою справу, як ніхто інший. Ви зробите послугу міністру поліції, тож можете бути певні, що й він зуміє вам віддячити, — додав фон Шпрегорф.
— Гаразд, але я маю одну умову, — сказав Вістович.
— Комісаре, як ви можете? — спалахнув Шехтель. — Що ви дозволяєте собі?
Однак міністр знаком показав йому, що все гаразд.
— Кажіть, — звернувся він до Вістовича.
— Нещодавно звільнено мого помічника, ад’юнкта Самковського, — промовив комісар і тієї ж миті побачив, як обличчя Шехтеля налилося кров’ю. — Я хотів би, щоб він повернувся на службу.
— У чому винен цей ад’юнкт? — запитав у директора фон Шпрегорф.
— Він вчинив злочинну службову недбалість, — процідив той крізь зуби, — через нього загинув дуже важливий свідок.
Міністр зробив ковток бренді і якусь мить подумав.
— Ви наполягаєте, пане Вістовичу? — перепитав він.
— Так, до того ж я хотів би, щоб справу проти нього закрили.
Фон Шпрегорф ковтнув ще алкоголю.
— Це все? — мовив він коротко.
— Так, пане міністре.
— Пане директоре, прошу взяти це до виконання, — наказав він Шехтелю.
— Буде зроблено, — промовив той здавленим голосом. — Тільки на жодні підвищення, доки я керую львівською поліцією, Самковський нехай не розраховує…
— Я зупинився в готелі «Метрополь», — не звертаючи більше уваги на Шехтеля, сказав комісару фон Шпрегорф. — Від сьогодні можете зв’язуватись зі мною в будь-який час доби. Я попереджу рецепцію.
Вістович кивнув.
— Хай щастить вам, комісаре, — побажав міністр наостанок. — Точніше, нам.
Після цього, мов утративши до Вістовича будь-який інтерес, фон Шпрегорф у супроводі господаря подався слухати музикантів, які помітили, що той наближається, і почали новий твір з неабияким завзяттям і піднесенням.
Комісар зрозумів, що більше йому тут робити нічого, і, вирішивши не прощатися з Шехтелем, рушив до виходу. Свою порцію бренді він допив уже біля фіакра. Кілька місцевих візників завбачливо тримали свої екіпажі поблизу, знаючи, що невдовзі матимуть заробіток, розвозячи підхмелілих гостей по домівках.
— На Вірменську, — голосно сказав комісар, сідаючи в один із таких фіакрів.
— До середмістя буде дорожче, — відповів незворушно візник.
— Я тобі дам, курва, дорожче! — гримнув на нього Вістович. Вдруге поспіль зіткнувшись з перевізницькою жадібністю, не мав наміру терпіти. — Отримаєш звичну плату, а як ні — поїдеш задурно!
— Та я хіба що… Як пан собі зичить… — пробурмотів той і хлеснув свою клячу батогом.
Наступного дня Вістович прийшов на службу раніше, ніж зазвичай. Вже о пів на восьму він, тримаючи під пахвою кілька свіжих газет, піднімався сходами до свого кабінету. Йому хотілося прийти раніше, аніж в Дирекції з’явиться Шехтель, однак не вдалося. Більше того, директор підстеріг його, щойно комісар опинився на другому поверсі. Вигляд Шехтель мав невиспаний і похмільний.
— Доброго ранку, Вістовичу, — привітався він з підлеглим.
— Доброго ранку, пане директоре, — відповів той, повертаючи ключ у дверях кабінету.
Коли він прочинив їх, Шехтель зайшов усередину слідом за комісаром. Якусь мить спостерігав, як той кладе газети собі на стіл, знімає капелюха й плаща, а потім чіпляє їх на порожній вішак.
— Вчора добре дісталися додому? — з удаваною турботою запитав шеф.
— Цілком добре, пане директоре. Дякую вам за гостину.
— Пробачте, що не зміг з вами попрощатися. Мусив опікуватися міністром.
— Ясна річ. Не переймайтесь.
Шехтель всадив до рота цигарку, і комісар підніс йому вогонь зі своєї «Ronson».
— Гарна річ, — похвалив директор запальничку.
— Сувенір із Берна, — відповів Вістович, також закурюючи.
Якусь хвилину чоловіки мовчки затягувалися димом.
— Що думаєте про справу, яку вам доручив міністр? — запитав нарешті директор.
— Дещо незвично буде таким займатися в той час, як у місті маніяк вбиває поліціянтів, — зізнався комісар, — але що ж…
— Погоджуюся, — кивнув Шехтель. — Проте, якщо фон Шпрегорф у подяку за цю послугу стане другом львівської поліції і нашим з вами безпосередньо, в подальшому це принесе чимало користі. Зокрема й місту.
— Розумію.
Вістович неквапно перекладав цигарки з пачки до портсигара. Діставати їх потім звідти було для нього звичніше.
— Фельнер, до речі, знайшов між згинами пальців одного із загиблих кілька ниток. Бідолаха, очевидно, перед смертю вхопився за одяг убивці, — зазначив директор, — зараз це не має жодного значення, оскільки ми й так знаємо ім’я маніяка, але на суді обвинувачення матиме ще один доказ. Якщо знайдемо в цього Брюкнера пальто чи плаща такого ж кольору, як і нитки, то повісять цього сучого сина значно швидше.
— Буду тільки радий, — сказав комісар, — у нього на мене давній зуб.
— Так, пригадую.
Шехтель підійшов до столу й загасив у попільничці недопалок.
— А ви з чого збираєтеся розпочати пошуки тієї… Саломеї… Чи як її там?
— Сапфо, — виправив його Вістович, — Ельвіри Сапфо.
— Один біс, — відмахнувся директор. — То з чого?
— Ще не думав, — сказав комісар. — Можливо, слід ще раз перевірити друкарні, що надрукували її книжку? У когось там міг залишитися з нею зв’язок.
— Сумніваюся, — промовив Шехтель. — Ви ж чули міністра, ми все зробили для того, аби жодна друкарня не хотіла мати з нею справу. Після наших візитів друкарі й видавці відреклися від цієї авторки. Ніхто вам ні в чому не зізнається.
— І все-таки, я спробую, — наполіг Вістович.
— Як хочете, комісаре. Але пам’ятайте, що у вас лише три дні.
— Я не забуду, пане директоре.
Більше не кажучи ні слова, Шехтель вийшов з кабінету. Щойно двері за ним зачинилися, Вістович усміхнувся. Ясна річ, ходити по друкарнях — марно. Він, зрештою, і не збирався… За пів години комісар вийшов з Дирекції й попрямував на Марійську площу[84], звідки через Пасаж Міколяша[85] дістався вулиці Сенкевича[86], а звідти попрямував на Словацького. Тут Вістович зайшов