Провалля - Євгеній Шульженко

Аж раптом повернулось відлуння. Наче вибухова хвиля здійнялась в гору, торкнулась стелі та повернулась. У вуха вдарив гул, наче Макар знову вдарив молотом. Але хлопець відскочив, не тримаючи нічого в руках. Тиша. Біль розійшлась головою. Діана, важко дихаючи, піднялась на руки. Глянула в сторону виходу, побачивши лише металеві грати.

Удар. Точно такий самий, металевий, важкий. «Що відбувається?» - промайнуло в голові, адже попереду була лише темрява переходу на восьмий поверх.

Найдивовижніше почалось далі. Замість тиші чи гулу у вухах, компанія почула крик. Це кричали люди. Багато людей. Дорослих, малих. Крик був благаючий, нестерпний. Він наростав й наростав. Його тон змінювався, ставав більш болючим. Наче людей катували повільно, але впевнено. З задоволенням, з фантазією.

Волосся вмить стало дибки, мурахи розповзлись всім тілом. Діана не витримала, схопившись вух руками, закричала. Закричала Міра. Закричали хлопці. Навіть Арсеній, що завжди відрізнявся дуркуватою хоробрістю, впав на коліна забувши про ребро.

Несподівано на друзів впала тиша. Жодного крику, жодного болю. Темрява, спокій, провалля. Нічого більше. Діана опустила руки, перелякано розглядаючи компанію. «Що це було? - промайнуло в голові, - це відлуння?».

- Слухайте, - крикнув Макар, наче нічого незвичайного не відбулось, - таке враження, що ці ворота броньовані. Жодного пошкодження, - показав пальцем на металеві прути, - ми або оглухнемо, або повбиваємо один одного.

- А в цьому клятому торгівельному центрі немає інших виходів? – спитав Олесь, піднявши погляд на Вʼячеслава – ти вчора все оглядав на цьому рівні. Ще трохи, я кинусь звідси як скажений, - почав тягнути себе за волосся, - мені здалось, наче я щойно чув крики людей. Я такого більше не витримаю!

- Ні, тільки цей, - В’ячеслав показав на ґрати, - та ліфт. Але не будемо ж ми лізти в ліфтову шахту, - несподівано перелякано глянув в сторону Арсенія, що вже почав сяяти від запропонованої ідеї.

- Неймовірно! – крикнув хлопець та спробував підвестись, - тягніть сокиру, глянемо!

Дівчата зашипіли, а Міра погрозливо глянула на новенького. Вʼячеслав винувато потупив погляд в підлогу. Саме він тримав сокиру в руках, тому підійшов до металевих дверей ліфта. Просунув вістря та потягнув в сторону. Двері смикнулись, але блокатор не піддався.

Арсеній підійшов, забрав у хлопця сокиру та знову вставив вістря. Арматуру взяв обома руками та почав забивати інструмент наче цвях. Металеві двері розійшлись на декілька сантиметрів. Хлопець задоволено засвистів, кинув арматурину на підлогу. Взявшись за ручку сокири, потягнув в сторону, стиснувши зуби. Зламане ребро нило все сильніше та сильніше від потуг свого господаря.

Раптом щось тріснуло. Металеві двері розʼїхались в сторони. Сокира вискочила в провалля та полетіла в шахту. За декілька секунд впала на дно, відгукнувшись металевим відлунням.

Арсеній втратив точку рівноваги та впав на підлогу. Закричав від болю, скрутившись. Дівчата підскочилинамагаючись підвести хлопця. Відтягли в сторону. Міра майже випадково натиснула на повʼязку, від чого хворий застогнав.Ввсміхнулась, а на обличчі можна було прочитати «Так тобі й треба!».

Олесь та Вʼячеслав підійшли до відкритої шахти ліфта, посвітивши ліхтариками в провалля. Кінця та краю шахти не було видно. Плечем Діана відчула потяг гарячого вітру. Спочатку злякалась, що це той самий вітерець, що приносив лихо. Але по виразу обличчя хлопців, стало зрозуміло, що вони відчувають те саме.

- Нічого собі, - мовив Олесь, - а там жаркувато. Як таке можливо?

Зібрались біля дверей ліфта, заглядаючи у шахту. Арсенію стало легше, посмішка повернулась до хлопця. Розсунув всіх в сторону.

- Дайте дорогу інваліду! – заволав голосно, - Нічого собі! – останнє кинув в темряву шахти, - Уявляєте, там дійсно пекло! – його очі округлились, а сам хлопець почав практично сяяти від задоволення, - ніколи не думав, що загляну в таке місце, - помовчав та додав, - при житті я мав на увазі.

Почулись нервові смішки, але перспектива подібної локації нікого не приваблювала. «Це ж не можливо!» - заспокоїла себе Діана, але вже відчула як напружилось тіло. Страх липкими лапами обережно взяв за шию та почав натискати. Повільно, обережно, але впевнено.

- Арс, я не буду лізти в цю діру, - тремтячим голосом сказала Міра, - лишаєте мене тут. Дайте ліхтарик, воду. Почекаю.

- Я з тобою залишусь, - всміхнувся хитро Олесь, відчуваючи привабливість усамітнення з коханою.

- Ні, ні, ні, - махнув рукою Арсеній, - ви чули яке тут відлуння? Поки ми будемо спускатись на перший поверх, ви нас будете лякати своїми охами та ахами? - оглянув палаючим поглядом Міру, - я б з тобою, солоденька, так і зробив. Ми вже знаємо, що відбувається, коли ви лишаєтесь удвох, - підняв плечі, вказуючи, що це вже аксіома, - голі дупи та стогнання.

Міра спробувала дотягнутись пальцями до очей Арсенія, але натовп не дав такої можливости. Загарчала, звузивши очі.

- Я не полізу туди, - повторила дівчина, - ти мене не змусиш!

- Все просто, - мовив спокійно жартівник, - ми не будемо лізти на перший поверх. Для цього треба мотузки, обладнання, навички. – показав пальцем в провалля, - це не підйом на гору, тут менше місця для маневрів.