Провалля - Євгеній Шульженко

- Матінко рідна, - перебила Міра, закривши долонями обличчя, - Ти як був божевільним, так ним і лишаєшся.

- Я знаю, мала, - засміявся Арсеній, - не бійся, не вийшло. Хоча ми дуже сильно засмутились. Коли повертались на свій поверх, то побачили сходи у підвал. Там двері. Чому не спробувати? – запитав Арсеній, згадуючи події, - Уявіть, як ми раділи, коли підібрали ключ.

- Ого, - тільки й мовив Вʼячеслав, - що там було в підвалі?

- Як виявилось, нічого особливого, - підняв плечі та розвів руки, - звичайне бомбосховище. Кімнати, забиті мотлохом. Сиро, холодно, брудно.

Сів поряд з новеньким та оглянув замок. Розклав ніж та почав колупати серцевину. Висунув язик, діловито освітлюючи місце ліхтариком.

​- А чому смерділо ганчірками? – хрипким голосом спитав Макар, що стояв поряд, - я не памʼятаю пожежників.

​- Смерділо, тому що нам стало холодно, - мовив Арсеній, задоволений питанням, - Зайшли в велике приміщення, побачили ганчірки та підпалили, - щось клацнуло, хлопець чортихнувся, випрямившись, - дерево б диміло. От ми й вирішили, що ганчірки горять по іншому.

​- От же ви здивувались, - засміялась Міра, - тим більше, якщо палили синтетику.

​- Так, ти права, мала, - хлопець показав на дівчину ножем, - багаття вийшло величезним та від нього підіймався чорний смердючий дим, - встав, вигинаючи спину, - все швидко загасили іншою купою ганчірок. І втекли.

​- Ти розумієш, що могло бути гірше? – подруга насупилась, - спалили б весь гуртожиток. Це жах, Арс!

​Арсеній ляснув в долоні та показав на друзів руками. Всі живі, ще й спустились у провалля, на девʼятий поверх багатоповерхівки. Запропонував спробувати ідею Олеся. Замок ножем не вийшло відчинити.

​Розійшлись та почали шукати щось важке. Біля ґрат залишились Діана та Міра, що запропонували охороняти рюкзаки. Хлопці засміялись, але попросили одразу кричати, якщо якийсь монстр вилізе та спробує поцупити їх речі. Діана чортихнулась та побіліла від страху. Арсеній, задоволений жартом, чкурнув в темряву крамниць.

​- Ти як, Ді? – тихо спитала Міра, глянувши на подругу, - хвилюєшся?

​- Відчуваю себе гидко, - всміхнулась Діана, рада, що подруга не відвернулась від неї після всього, що трапилось, - нарубала дров.

​- Так, нарубала, - погодилась Міра, - але я тобі казала, що для мене ти як була подругою, так нею і залишишся. Хоча, я попереджувала тебе, - насупилась, суворо глянувши в очі, - я навіть не хочу думати про те, як Макару боляче.

​- Але і мені боляче, - спробувала пояснити Діана, - було боляче весь той час, коли він поводився як ідіот. Розумієш? Якщо я йому набридла або я робила щось не так – чому не сказати мені про це? – відчула, що сльози потекли по щоках, - Він мовчав. А я питала. Не один раз питала. Але тепер, я винна, а не він? Це не чесно!

​- Тихіше, - Міра підійшла до Діани та обійняла її, - ти права і не права. Все складно. Не хвилюйся, - поцілувала подругу та витерла її сльози, - це кохання, почуття, емоції. Легко не буде. Ніколи не було. Але я вірю, що все буде добре.

​Діана розуміла, що Міра іншого й не могла сказати. Все буде так, як буде. З Макаром вона вже не помириться. А чи буде в неї щось з Вʼячеславом? Вона не хотіла зараз думати про це. Що буде, то буде. «Я хочу просто плити течією, - промайнуло в голові, - хоча б тут, в проваллі». Зітхнувши, міцніше обійняла Міру.

​- Дівчата, ми готові, - крикнув здалеку Арсеній, задоволено порушивши тишу, - знесемо грати за декілька хвилин, - вийшов махаючи товстою арматурою.

Поряд зʼявились Макар з Олесем, тримаючи величезні молоти. Останнім йшов Вʼячеслав з сокирою в руках. Задоволено підійшли до ґрат та попросили дівчат світити ліхтарями. Арсеній закричав, піднявши арматуру, та вдарив в місце зʼєднання. Несподівано, в різні сторони посипались іскри. Інструмент відскочив, хлопець ледве втримав його в руках.

- Обережно, - несподівано крикнула Діана, побачивши як кінець залізяки промайнув перед обличчям Макара, - відійдіть всі. Підходьте по черзі, прошу вас!

- Слушна думка, - засміявся Арсеній, опустивши арматуру тремтячими руками, - мені щось не добре.

- Я казав тобі не лізти? - гаркнув Олесь, - в тебе ребро зламане. Відійди!

Арсеній практично відповз відповз від ґрат, розтираючи бік. Побілів та помітно спітнів. Присів біля стіни за Мірою та заплющив очі. Подруга всміхнулась та легенько пнула його ногою.

- Не лізь поперед батька в пекло, - подруга діловито провчила хлопця, - сам калічишся, ще й інших за собою тягнеш, - фиркнула та розвернулась до інших.

Олесь та Вʼячеслав відійшли трохи далі, поки Макар повільно піднімав молот над головою. За мить, інструмент опустився та вдарив металеві переплетені прути. Тишу розірвав гул, від чого компанія вхопилась за вуха. Удар був настільки потужним, що стіни найближчих магазинів затремтіли.

- Щось казали? – спитав Макар, обернувшись – в мене в вухах дзвенить. Не підходьте, вдарю ще раз, - замахнувсята опустив молот.

Несподівано, скляні двері за ґратами вибухнули. Дрібні уламки розлетілись в різні сторони. Полетіли в очі, волосся, одяг. Макар випустив молот. Діана перелякано крикнула, відчувши град скла, що вдарив в обличчя. Впала, закриваючись руками. Але тиша швидко повернулась. Лише дзвін у вухах вказував на інцидент, що щойно відбувся.