Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                Чоловік в реанімації виглядав жахливо. Незважаючи на час, що минув, його тіло все ще вкривали жахливі синці, що змінили колір на багряний, місцями – на зеленувато-брунатний. Ділянки шкіри, що не були вкриті бинтами, мало нагадували людські, скоріше – нагадували тіло рептилії, поцятковане плямами і візерунками. Навіть дивитися на ці сліди жорстокого побиття було боляче, що вже говорити про відчуття людини, що була загорнута в безліч шарів перев’язок, мов мумія – в поховальний саван.

                Лікарі говорили, що більшість травм нещасний чоловік отримав вже після того, як його мозок милосердно відключився від дійсності, рятуючись від того кошмару, що пережив цей чоловік, в підсвідомому і потаємному куточку самого себе. Його мучителі вже після втрати своєю жертвою свідомості, шматували обличчя до непізнаваності, випалювали пучки пальців, аби знищити відбитки. Навіть вуха нещасного були порізані, аби його неможливо було впізнати за малюнком вух.

                Схоже, ті, хто зробив це, знали, що ДНК бідолашного не містилася в жодній базі даних. Точно знали, і тому нищили усі можливості упізнати його тіло. Та цей невідомий, «Джейк Доу», виявився куди сильнішим, ніж уявляли його мучителі. Серце вперто билося, він дихав самостійно, незважаючи на три уламки ребер, що пошкодили його легені.

                Лікар, що оперував цього чоловіка, розповів Малкольму, що вперше в його кар’єрі на  операційному столі була людина, яка так чіпко, за такою незборимою впертістю, трималася за життя.

                - Я не вірю в містику, детективе. – промовив доктор Вест, з жалем роздивляючись невідомого чоловіка. – Але відносно нього… Я би сказав, що його янгол-охоронець має дуже великий вплив на небесах, раз відстояв присутність свого підопічного на землі.

                Малкольм криво всміхнувся. Це була зовсім невесела посмішка втомленої людини, що тримається з останніх сил, аби не зірватися і не зламатися під вагою тягаря, який вона тягне на своїх плечах. Справа, яку він вів, обростала якимись зовсім вже дикими деталями, підводними течіями і дивними мотивами, які не бажали складатися в цілісну картину. Детекив відчував, що усі деталі мають певний, цілком конкретний, сенс, але як він не старався припасувати їх одна до одної – вони розсипалися, ніби картковий будиночок, який намагалися зібрати під вентилятором. І втома його лише ставала сильнішою. А в скронях пульсувала мігрень, що наближалася з нестримністю потяга без гальмівних колодок.

                - Лікарю, нам потрібен зразок його ДНК. – нарешті промовив він. – Я знаю, що поліція вже провіряла його, але минув тиждень…

                - Звісно, детективе. – лікар Вест приязно, але дуже вимушено посміхнувся і зітхнув. – Як подумаю, що десь там його родина чекає додому свого чоловіка, можливо й батька… Аж не по собі стає…

                Малкольм хотів сказати, що цілком можливо, що його родина якраз таки знає, де він. А, головне, чому… Але промовчав.

                ***

                - Деббі! – Малкольм швидким кроком увійшов в морг, тримаючи в руках пакунок зі зразками «Джейка Доу», що він отримав у лікарні. Він сам привіз їх, аби не зволікати з відповідями, які, можливо, містилися в наборі хромосом потерпілого. – Деббі, ти де сховалася?!

                - Я тут! – Дебора увійшла слідом за ним, тримаючи в руках стаканчик з кавою і паперовий пакет, з якого розносився аромат свіжої випічки. – Вже й на хвилинку відійти не можна! Що ти мені приніс?

                Малкольм поклав на порожній стіл для розтинів пакунок і сперся стегном на холодний метал. Він вкотре зачудувавс тому, як Дебора може спокійно їсти поруч із трупами. Звісно, вони містилися в холодильнику. Звісно, витяжка і дезінфікуючі засоби нищили і найменший натяк на запахи. Але навіть він, з його міцними нервами і шлунком, здригався від одної думки про те, що в морзі можна запхати хоч щось до рота.

                - В Центральній лікарні тиждень тому з’явився Джейк Доу. Ось, приніс його зразки…

                - Міг би не приносити. – сьорбаючи каву, відповіла Дебора. – До нас звернулися одразу, лабораторія зробила тест… Жодних збігів.

                - І більше не провіряли? Тиждень часу минув…

                - Ні, зразки у внутрішній базі, не в загальній, тому що поки не було розпорядження.

                - Деббі, зроби ще раз. – попросив Малкольм. – В мене є чуття, що на цей раз ми отримаємо збіг.

                Дебора закотила очі, але сіла до комп’ютера. Контрольний зразок вона відклала вбік, їй досить було результатів, що містилися в базі даних. Малкольм бачив скептицизм на її обличчі, і коли програма почала звіряти зразки, він теж на мить відчув скепсис, тим більше, що результату не було.

                - Все ще Джейк Доу. – сумно зітхнула Дебора.

                Раптова думка осяяла Малкольма.

                - Деббі, а ти можеш порівняти зі зразками, які теж невідомі, а просто збережені в базах? – він намагався пояснити, що саме хоче від судмедекспертки, але вона й сама здогадалася.

                Програма, отримавши нове завдання, заходилася звіряти інформацію, яку зберігала. Малкольм затамував подих. Передчуття чогось неясного, що стрімко наближалося, захопило його. Мить – і передчуття це отримало втілення. Програма, не пропрацювавши й хвилини, зупинила пошук, видавши результат.

                - Є збіг. – голос Дебори був напруженим.

                - Який? Де збігається? – детектив схилився нижче до монітору, нависнувши над жінкою. – Яка база даних?

                - Наша, Джексоне! – голос Дебори був напруженим, як і вона сама. – Внутрішня. Наша база даних…

                - Вона озирнулася, дивлячись в його очі важким поглядом. Малкольм, хрезонувавши на її напругу, тихо запитав, не розриваючи зорового контакту:

                - Ти маєш ім’я?