Випадковий свідок - Мерайя Д Рок
Детектив Джексона Малкольм повільно вирулив на паркову перед домомв в Девілс-Крік, де орендував собі квартиру. Втомлений і спустошений, він важко зітхнув, заглушивши мотор, відкинувся на спинку водійського крісла і поглянув на темні вікна тимчасово своєї квартири.
Підніматися на п’ятий поверх пішки йому не хотілося. Йому, власне, й бути тут не хотілося – Девілс-Крік нагонив на нього пекельну нудьгу. Сам детектив усвідомлював, що сприймає це крихітне містечко з таким негативом лише тому, що зіткнувся тут з найтемнішими людськими вадами: брехнею, підлістю і жорстокістю. Але нічого не міг із собою зробити, аби не відчувати всього цього спектру емоцій.
Хоча, за великим рахунком, містечко не було ні поганим, ні хорошим. Воно просто було. Таке ж, як і сотні інших маленьких містечок. Тут жили ріні люди, і Малкольм допускав, що серед них могли бути хороші, і навіть дуже хороші, світлі і порядні люди, що чинили правильно, сортували сміття і допомагали нужденним. Але загальне враження від Девілс=Крік вже було складено, і воно було гнітючим.
Темна місцина. Хоча саме містечко було привабливим, світлим, з купою яскравої зелені і квітучих клумб. Та Малкольм не міг відкараскатися від думки, що це лише відблиск на поверхні води. Ніби назва наклала свій відбиток на усе в містечку, і прокляття Диявольського озера нависало над ним.
Девілс-Крік був таким само глибоким, як і озеро по сусідству. І яким би сонячним не був день, під блискучою поверхнею води таїлася підступна глибина. Якими би привітними і яскравими не були вулиці, вони чаїли небезпеку. І саме її відчував детектив.
Відчував підсвідомістю, якимось шостим чи й двадцять шостим чуттям, як ссобака відчуває чужий, незнайомий запах. Чи, скоріше, як птахи – зміну вітру, що несе за собою ураган. Хотілосяя летіти чимдалі звідси, попереджуючи усіх зустрічних-поперічних, що сюди краще не направлятися. Що час втікати з цих оманливо світлих вуличок, уквітчаних яскрами доглянутими клумбами. Бо щось тут категорично не так.
Детектив заплющив на мить очі, підставляючи обличчя теплим призахіднім променям. Хотілося відпочити. Зняти взуття і підняти ноги повище. Пів століття, що прожив Джексон Малкольм тиснули під вечір втомою. Це, власне, було тим єдиним, що видавало його вік. Втома під вечір, втома, куди сильніша, ніж та, що була ще десять років тому.
І хоч тоді він ганявся за Цирульником, та настання вечора не супроводжувалося таким всеосяжним бажанням протон чого не робити і навіть не думати, яке опанувало його нині. Малкольм ліниво спостерігав крізь примружені очі, як потихеньку ховалося за горизонтом сонце, як на містечко накочували сутінки – і шукав в собі сили врешті вийти з авто і піднятися нагору.
- Містере? – у віконце тихенько і дуже делікатно постукав якийсь хлопчина років сімнадцяти. – Містере, з вами все гаразд?
Малкольм відкрив очі, і усвідомив, що відключився прямо в авто. Відчуття часу ніколи його не підводило – він дрімав хвилин двадцять, можливо, пів години, але не більше. Втім, за цей час сонце остаточно закотилося за горизонт, і сутінки стали густішими.
- Так, хлопче, все… Все добре, просто задрімав. – він посміхнувся юнаку, краєм ока помітивши, що коло парковки стоять ще декілька підлітків і з тривого поглядають на його «Додж». – Вибач, що налякав тебе і твоїх друзів…
- Точно все добре? – юнак озирнувся на свою компанію. – Леслі – он та дівчинка, вона тут живе – сказала, що ви погано виглядаєте і не відкриваєте очей, ну і я вирішив превірити. Я – Роб, до речі.
- Дякую, Роб, що ти такий небайдужий. – Малкольм потягнувся, зітхнув, і все ж вийшов з авто. – І Леслі теж дякую. – він помахав дівчинці, що теж махнула і ніяково посміхнулася.
- Тоді я піду. – Робу було явно ніяково, він не знав, куди діти руки. – Якщо у вас все добре…
- Так, все нормально. Ще раз дякую.
Малкольм провів поглядом компанію, що віддалялась кудись в бік, певно, аби трішки повеселитися увечері. Колисьт і він був таким, виходив надвір, коли вже сідало сонце, і повертався, коли воно лише сходило. А тепер мріє якось телепортуватися одразу на диван і щоби ніхто його до ранку не чіпав.
Чужий погляд врізався між лопатками, ніби ніж. Детектив силою волі тримав плечі розслабленими, поглядом шукаючи хоч якесь дзеркало,аби поглянути, чи не стоїть хтось в нього за спиною. Та в блискучому крилі авто відображався лише він один. Але погляд був, майже відчутний фізично, він тиснув на спину, змушуючи короткі волоски на руках підійматися, мов у тварини, що відчула небезпеку.
Та цей погляд не був загрозливим. Він був, скоріше, важким і оцінюючим, але ніяк не недоброзичливим. Та все ж від нього хотілося сховатися.
Малкольм ніби розсіяно замкнув двері авто на ключ, ввімкнув сигналізацію. Сумку, що він узяв одразу ж, закинув на плече і повільно, ніби він зовсім ні про що не підозрює, обернувся туди, звідки за ним спостерігали чиїсь очі.
Сусідній будинок. Той самий, звідки вже споглядали за детективом. З вікна, як, ймовірно, і зараз. Адже перед будинком нікого не було. Малкольм лінивим кроком пішов до виходу з парковки, все так само спостерігаючи за обома будинками, що стояли до парковки торцем. «Отже, це кутова квартира, вікна якої виходять і на сусідній дім, і на паркову. – відмітив подумки детектив. – Слід перевірити, хто орендує усі кутові квартири в тому будинку. Дивина якась… Хто ж то спостерігає…»
- Детективе! – почувся гучний, надсадний і сповнений паніки крик. – Детективе, ззаду!
Малкольм не бачив, хто кричав. Він навіть не усвідомив, чоловічий голос попереджав його про щось, чи жіночий. І звідки він лунав, той крик, що аж дзвенів панікою. Але він не сумнівався, не вагався і не відволікався на такі дурниці, як думки про те, як сприймуть його дії інші, теоретичні, спостерігачі, за умови, що той крик – лише розіграш. Він стрімко і впевнено відскочив убік і вниз, буквально пірнувши, ніби налякана риба, з тротуару на землю. ВІдкодкотився далі, спинивши власний рух відтавленою убік ногою, сперся на неї, перетікаючи в положення для стрільби, вихопив пістолет.
