Леопард - Ю. Несбе

Вони зупинились поміж халуп, що вишикувались у два ряди. Як зрозумів Харрі, саме це й був так званий центр міста Гома. Люди снували туди-сюди у непролазній багнюці поміж крамничок. Уздовж стін будинків стосами лежали чорні кам’яні блоки. З тих же блоків були зведені й деякі стіни. Земля скидалась на загуслу глазур, у повітрі кружляла сіра пилюка й тхнуло тухлою рибою.

— Lа, тут, — мовив Джо, показуючи на двері єдиного кам’яного будинку. — Чекатиму в машині.

Харрі зауважив, що коли він вийшов з машини, кілька чоловіків на вулиці зупинились. Зауважив їхню байдужість, ворожі погляди, у яких не було жодної загрози. Погляди чоловіків, які знають, що агресія найдієвіша, коли на неї не чекають. Харрі попростував до дверей, не озираючись, усім виглядом показуючи, що він знає, що робить і куди йде. Постукав. Раз. Вдруге. Втретє. Трясця! Це ж треба, приїхати бозна-звідки, щоб…

Двері ледь прочинилися.

На нього запитально дивилося біле зморшкувате обличчя.

— Едді ван Боорст? — спитав Харрі.

— Il est mort, — мовив чоловік хрипким шепотом помираючої людини.

Харрі стачило шкільної французької, щоб зрозуміти: ван Боорст помер. Але він спробував англійською:

— Мене звати Харрі Холе. Про ван Боорста я дізнався від Германа Клюйта в Гонконзі. Я приїхав здалеку. Мене цікавить «леопольдове яблуко».

Чоловік двічі кліпнув. Висунув голову за двері, подивився праворуч, потім ліворуч. Розчинив двері трохи ширше.

— Entrez[73], — мовив він і кивком запросив Харрі увійти.

Заходячи у низькі двері, Харрі нахилив голову й останньої миті ледь встояв на ногах: долівка в будинку була сантиметрів на двадцять нижча за поріг. Усередині відчув пахощі ефірних олій. І ще один добре знайомий запах — солодкуватий сморід — так тхне від літньої людини, коли вона випиває вже кілька днів.

Коли очі Харрі призвичаїлись до темряви, він розгледів, що чоловік убраний у вишуканий бордовий шовковий халат.

— Scandinavian accent, — мовив ван Боорст англійською Еркюля Пуаро й підніс до вузьких губ позолочений мундштук. — Let me guess. Definitely not Danish. Could be Swedish. But I think Norwegian. Yes?[74]

У тріщині в стіні позаду нього ворушив вусиками тарган.

— Mm. An expert on accents?[75]

— Тільки хобі, — мовив ван Боост, улещений і задоволений. — У таких маленьких країнах, як Бельгія, слід дивитися назовні, а не всередину. Як справи у Германа?

— Добре, — мовив Харрі, повернувся праворуч і побачив дві пари очей, що знехотя спостерігали за ним. Одна пара — з картини у рамці, що висіла у кутку над ліжком. Портрет чоловіка із сивою довгою бородою, великим носом, коротким волоссям, еполетами, орденським ланцюжком на грудях і шаблею. Король Леопольд, якщо Харрі не помилявся. Інша пара очей належала жінці, яка лежала у ліжку на боці, прикривши стегна ковдрою. Світло з вікна над її головою освітлювало маленькі, майже дівочі груди. Вона відповіла на кивок Харрі швидкою усмішкою, блиснувши золотим зубом серед білих. Їй ледве було більше двадцяти. Над тонким станом Харрі розгледів металевий цвях, вбитий у тріснуту стіну. На цвяху гойдалася пара рожевих наручників.

— Моя дружина, — відрекомендував її маленький бельгієць. — Чи то пак одна з них.

— Пані ван Боорст?

— Щось таке. То ви придбати приїхали? І гроші маєте?

— Найперше, я б волів подивитися, що ви маєте, — одказав Харрі.

Едді ван Боорст підійшов до дверей, трохи прочинив їх і визирнув за вікно. Зачинив і замкнув двері.

— З вами лише ваш водій?

— Так.

Ван Боорст задимів цигаркою, роздивляючись Харрі всіма зморшками шкіри, що збрижилися навколо примружених очей.

Потім він пішов у куток кімнати, ногою відгорнув килим, нахилився і смикнув за залізне кільце. Ляда відчинилася. Бельгієць кивком наказав Харрі спускатися першим. Харрі вирішив, що цей захід безпеки випливає з досвіду, тому послухався наказу. Сходи спускалися у непроглядну темінь. Лише подолавши сім сходинок, Харрі відчув під ногами тверду долівку. У цю мить лампа на стелі спалахнула.

Харрі випростався, роззирнувся. Гладенька цементована долівка, уздовж трьох стін — шафи та полиці. На полицях — товари щоденного попиту: уживані пістолети «Глок», такий самісінький, як у Харрі, «Сміт-Вессон», ящики з набоями, «калашников». Харрі ще жодного разу не доводилось тримати у руках відомий російський автомат. Він пройшовся пучками пальців по гладенькому дерев’яному прикладові.

— Оригінал сорок сьомого, першого року випуску, — похвалився ван Боорст.

— Здається, його тут усі мають, — сказав Харрі. — Я чув, це найпоширеніша причина смерті.

Ван Боорст кивнув.

— Тут два фактори. По-перше, коли комуністичні країни після «холодної війни» у мирний час почали завозити сюди «калашникови», вони коштували не дорожче за вгодовану курку. А під час війни — не більш як сто доларів. А по-друге, хай що з ними роби — вони безвідмовні, а в Африці це має істотне значення. У Мозамбіку так цінують цю зброю, що навіть зобразили її на національному прапорі.

Харрі в око впали чорні непоказні літери, викарбувані на чорній валізці.

— Тут те, про що я подумав? — спитав Харрі.

— «Мерклін» — рідкісна гвинтівка, — відповів ван Боорст. — Вироблено зовсім небагато, модель виявилася кепською. Важкувата, та й калібр надто великий. Використовували під час полювання на слонів.

— І на людей теж, — тихо додав Харрі.

— Знайома зброя?

— Приціл із найкращою у світі оптикою. Щоб поцілити у слона зі ста метрів — саме те, що треба. Така гвинтівка ідеальна для замахів. — Харрі погладив пальцями валізку, його полонили спогади. — Так, знайома зброя.

— Вам продам задешево. Тридцять тисяч євро.

— Цього разу я не за гвинтівкою прийшов. — Харрі обернувся до відкритого стелажа, що стояв посеред кімнати. З полиць шкірили зуби пофарбовані білим чудернацькі дерев’яні маски.

— Це маски духів народу май-май, — мовив ван Боорст. — Ці хлопці вірять, що коли крапнуть на себе свяченої води, то стануть невразливими для ворожих куль. Бо кулі теж обернуться на воду. Повстанці май-май ішли воювати проти урядових військ із луком та стрілами, у шапочках для душу й маючи за амулети затулки для ванни. I’m not kidding you, monsieur[76]. Певна річ, їх викосили. Але воду ці май-май все одно люблять. І білі маски. А ще — серця й нирки своїх ворогів. Злегка обсмажені, й з кукурудзяним пюре.

— М-м-м, — сказав Харрі, — я й гадки не мав, що у такому непоказному помешканні є цілісінький льох усілякої дивини.

Ван Боорст гигикнув:

— Cellar? This is the ground floor. Or was[77]. До виверження три роки тому.

І раптом Харрі второпав. Чорні брили. Чорна глазур. Долівка нагорі, нижче рівня землі.

— Лава, —