Леопард - Ю. Несбе

— А я гадав, тобі припаде до душі, — мовив Харрі, відчиняючи дверцята, — адже у тебе з’явився новий друг, та й Аделе, можливо, зовсім не померла.

— Отже, у тебе чудовий настрій? — спитала Кая.

Харрі глянув на ключі від машини.

— Хочеш кермувати?

— Звісно!

Дивовижно, але антирадар про перевищення швидкості жодного разу не заблимав, і вони дісталися Осло всього за двадцять хвилин.

Вони домовилися перенести в Управління спочатку неважкі речі, канцелярське приладдя й шухляди від письмових столів, а важке перетягти завтра. Усе завантажили на візок, яким послуговувався Харрі, коли облаштовував нове приміщення.

— Тобі вже дали кабінет? — поцікавилася Кая на півдорозі — її голос у Кишці котився луною.

Харрі похитав головою.

— Залишимо все у твоєму.

— А ти просив, щоб тобі дали кабінет? — спитала вона й зупинилась.

Харрі продовжував іти.

— Харрі!

Він зупинився.

— Ти оце питала про мого батька… — мовив він.

— Я не мала на увазі…

— Звісно, не мала. Йому недовго лишилось. Уторопала? А потім я знову поїду. Я лише прагнув…

— Чого?

— Чи ти щось чула про Dead Policemen’s Society?[51]

— Що це таке?

— Це люди, що колись працювали у відділі убивств. Люди, котрі мені не байдужі. Я не знаю, чи я їм щось завинив, але вони — це сіль землі.

— Що?

— Це не так багато, але це все, що я маю, Кає. Вони єдині, кому я маю підстави довіряти.

— До відділу?

Харрі рушив далі.

— Я знаю, розумію, що все мине. Світ не зупиняється. Й це всього-на-всього реорганізація, адже так? У цих стінах — історія, але стіни ці незабаром знесуть. Тобі з колегами доведеться створювати нову історію, Кає.

— Чи ти п’яний?

Харрі розреготався.

— Ні, мене лише розчавлено. Я пропащий. Звичайна річ. Цілком звичайна.

У нього задзеленчав телефон. Це був Бйорн.

— Я забув на столі біографію Хенка, — повідомив він.

— Я забрав її, — відповів Харрі.

— Господи, що за луна, ти не в церкві?

— У Кишці.

— Трясця, хіба там дістає Мережа?

— Наш мобільний зв’язок, безперечно, кращий за той, що в Руанді. Я залишу книгу на прохідній.

— Сьогодні я вже чув про Руанду й про мобільні телефони. Скажи, що заберу книжку завтра.

— А що ти чув про Руанду?

— Та так, просто чув, як Беата про це говорила. Про колтан, пригадуєш, металеві часточки на зубах у жертв, які мали сліди уколів у горлі.

— Термінатор.

— Що?

— Нічого. То який стосунок це має до Руанди?

— Колтан використовують у мобільних телефонах. Це рідкісний метал, і майже всі його поклади — у Конго. Клопіт у тому, що всі поклади знаходяться в районі, де тривають воєнні дії, вони ніким не контролюються, тож меткі бізнесмени видобувають його у цьому безладі й переправляють у Руанду.

— М-м-м…

— Зідзвонимось.

Харрі вже хотів сховати мобільний, але побачив, що є непрочитане повідомлення. Відкрив його.

Ньїрагонго[52]. Останнє виверження у 2002 році. Один з небагатьох вулканів з лавовим озером на дні кратера. Розташований у Конго біля міста Гома. Фелікс Рьост.

Харрі, зупинившись, прикипів поглядом до води, що крапала з труби під стелею. Африканське приладдя для тортур Клюйта було саме звідти.

— Що таке? — спитала Кая.

— Устаусет, — відповів Харрі. — І Конго.

— І що це має означати?

— Гадки не маю, — мовив Харрі. — Але я недовірливо ставлюся до випадкових збігів. — Схопивши візок, він розвернувся у зворотному напрямку.

— Що ти робиш?

— Розвертаюся, — відповів Харрі. — Маємо ще більше доби.

Розділ 29. Клюйт

Стояв незвично м’який, як для Гонконга, вечір. Хмарочоси кидали довгі тіні на Пік, деякі з них дотягувалися до вілли, на якій Герман Клюйт сидів на ґанку з келихом криваво-червоного коктейлю «Сінгапур слинг», тримаючи його в одній руці, а в іншій — телефон. Він, слухаючи співрозмовника, дивився, як там, унизу, скручуються в клубочки вогняні змії заторів.

Харрі Холе був йому до вподоби. Відразу сподобався, щойно побачив високого, спортивної статури норвежця, утім, безсумнівно питущого, який прийшов на «Хепі Велі», щоб на останні гроші зробити ставку. У войовничому погляді, гордовитій поставі й стриманих жестах він мав щось, що нагадувало Герману Клюйту його самого замолоду, коли він був найманцем в Африці. Герман Клюйт воював будь-де й за будь-кого, служив тим, хто платив. В Анголі, Замбії, Зімбабве, Сьєрра — Леоне, Ліберії. У всіх країнах з темним минулим і ще темнішим майбутнім. Але не було країни, похмурішої за ту, якою цікавився Харрі. Конго. І саме там йому усміхнулась удача. У вигляді діамантів, кобальту, колтану. Вождь селища належав до загону самооборони май-май[53], вони вірили, що вода робить їх невразливими. В іншому він був людина розсудлива. В Африці немає питань, які не можна цілком вирішити за допомогою пачки купюр чи зарядженого «калашникова». Не минуло й року, як Герман Клюйт став багатою людиною. А за три роки — дуже багатою. Раз на місяць вони виїжджали у найближче місто — Гому — й спали там у ліжках, а не на земляній долівці серед джунглів, де щоночі з отворів у землі здіймаються хмари невідомих мух-кровожерів, і людина прокидається вже напівоб’їденим трупом. Гома. Чорна лава. Чорні гроші. Чорні красуні. Чорні гріхи. Майже половина тих, хто потрапляє у джунглі, заробляють собі малярію, а решта — болячки, назви котрих не знає жоден білий лікар, які зазвичай позначають як «лихоманка джунглів». Саме на це хворів Герман Клюйт, а ліки від хвороби, принаймні єдині, про які він знав, — це «Сінгапур слинг». Герман уперше скуштував цей коктейль у Гомі, у розкішному будинку одного бельгійця, зведеному бельгійським королем Леопольдом ще за тих часів, коли ця країна звалася «Вільна держава Конго»; він був для монарха одночасно й приватним дитячим манежем, і скарбницею. Будинок стояв унизу, на березі озера Ківу, й там жінки та заходи сонця були такими прекрасними, що на певний час можна було забути про джунглі, май-май та земляних мух.

Саме бельгієць показав Клюйту невеличку королівську скарбничку в підвалі. Чого там тільки не було: від найсучасніших у світі годинників, рідкісної зброї, витонченого знаряддя для тортур — до золотих зливків, необроблених діамантів і препарованих людських голів. Тоді ж Клюйт уперше побачив те, що згодом назвали леопольдовим яблуком. Його начебто створив якийсь бельгійський інженер, що працював на короля. Застосовувати його слід було до непокірних вождів племен, які не бажали розповідати, де добувають свої діаманти. Раніше для