Леопард - Ю. Несбе
Герман Клюйт, кивнувши служниці-філіппінці, наказав віднести келих у будинок.
— Ти правильно усе пригадуєш, Харрі, — мовив Герман Клюйт. — Воно досі лежить у мене на каміновій поличці. Чи послуговувались ним колись, я, на щастя, не знаю. Звичайний сувенір. Як нагадування мені про те, що ховається у серці пітьми. Це завжди корисно, Харрі. Ні, ніколи не чув, щоб ним користувалися десь-інде. Розумієш, технологія з усіма цими голками та шпичаками доволі складна. А ще потрібен особливий сплав. Колтан, саме так. Дуже рідкісний. Едді ван Боорст, у якого я прикупив це яблучко, запевняв, що всього таких було зроблено двадцять чотири, двадцять два — зберігаються в його колекції. До слова, одне із золота, двадцять чотири карати. Так, так, шпичаків також двадцять чотири. А звідки ти знаєш? Наче цифра двадцять чотири стосувалася сестри того інженера, тільки вже не пригадаю, як саме. Але, ймовірно, ван Боорст лише хотів нагнати ціну, він-бо бельгієць, а вони всі такі.
Сміх Клюйта перейшов на кашель. Бісова лихоманка.
— Але він цілком напевно знав, де решта «яблук». Він мешкав у чудовій віллі у Гомі, це Північне Ківу, просто біля кордону з Руандою. Адреса? — Клюйт закашлявся. — У Гомі щодня з’являються нові вулиці, а часом трапляється, що все місто поховане під лавою, тож жодних адрес там немає. Але на пошті є дані про білих. Ні, гадки не маю, чи він досі мешкає у Гомі. І взагалі, чи він живий. Позаяк тривалість життя у Конго в середньому — тридцять з гаком років, Харрі. І в білих теж. До всього, місто ще й практично в блокаді. Авжеж. Звісно, ти нічого не чув про цю війну. Власне, про неї ніхто не чув.
Гуннар Хаген з недовірою дивився на Харрі, нахилившись над своїм письмовим столом.
— То ти надумав у Руанду їхати? — запитав він.
— Тільки туди й назад, — божився Харрі. — Дві доби та дорога.
— І що ти збираєшся розслідувати?
— Я ж казав. Справу про зниклу безвісти Аделе Ветлесен. Кая поїде в Устаусет і спробує дізнатись, з ким там була Аделе невдовзі перед своїм зникненням.
— А чому не можна просто туди зателефонувати й перевірити у книзі пожильців?
— Тому, що у Ховасхютті — самообслуга, — сказала Кая, що сиділа поруч із Харрі. — Але всі, хто зупиняється на нічліг у хатинках, що належать туристичній спільноті, мають записатися в книзі пожильців і повідомити, куди вони прямують. Це обов’язкова умова, адже якщо хтось зникне у горах, рятувальники знатимуть, де починати пошуки. Ми сподіваємося, що й Аделе зі своїм другом записалися у книзі, вказавши свої повні імена й адреси.
Гуннар Хаген обіруч почесав кружало поріділого волосся.
— Отже, ніякого стосунку до тих убивств це не має?
Харрі відкопилив нижню губу.
— Я, принаймні, не бачу жодного зв’язку. А ти, шефе?
— Гм. І чого б це я марнував гроші відділу на таку незвичайну екскурсію?
— Бо розслідування торгівлі людьми — першочергове завдання, — відповіла Кая. — Згадайте, що сказав міністр юстиції у своїй заяві для преси цього тижня.
— Поза тим, — сказав Харрі, випроставшись і заклавши руки за потилицю, — я нічого гарантувати не можу, але, можливо, відкриється щось, що допоможе прояснити інші справи…
Гуннар Хаген замислено зиркнув на підлеглого.
— …босе, — додав Харрі.
Розділ 30. Книга пожильців
На табличці на непоказній будівлі станції зазначалося, що вони прибули в Устаусет. Кая, глянувши на годинник, переконалася, що потяг прибув за розкладом, о 10:44. Вона визирнула у вікно. Сонце заливало засніжені рівнини й порцеляново-білі гори. За винятком кількох будиночків та триповерхового готелю, решта було голою скелею. Утім, скеля ця була подекуди потикана невеличкими хатинками й кущами різної висоти, але все одно видавалася пусткою. Під будівлею вокзалу, майже на пероні, стояв позашляховик з увімкненим двигуном. У потязі Каї здавалось, що надворі невітряно. Але на пероні вітром проймало крізь одяг: і особливу термобілизну, й анорак, і лижні черевики.
З позашляховика вистрибнув чоловік і попрямував до неї. У спину йому світило низьке зимове сонце. Кая заплющила очі. М’яка, впевнена хода, білозуба посмішка й простягнута для вітання рука. Вона завмерла. Господи… Викапаний Евен…
— Аслак Кронглі, — назвався чоловік і міцно потис її руку. — Окружний офіцер поліції.
— Кая Сульнес.
— Зимно сьогодні, не те що у вас в низині, чи не так?
— Атож, — відповіла Кая й теж усміхнулася.
— Я не зможу сьогодні разом з вами поїхати до гірських хатинок. У нас зійшла лавина, тунель закрили, й доводиться скеровувати транспорт іншим шляхом. — Не спитавши, він узяв лижі й, поклавши їх на плече, рушив до машини. — Але я домовився, що вас повезе туди одна людина, він наглядає за тією хатинкою. Його звати Одд Утму. Згода?
— Згода, — мовила Кая, яка цьому тільки зраділа. Можливо, їй тепер не доведеться відповідати на численні питання щодо того, чому раптом у поліції Осло зацікавились зниклою дівчиною з Драммена.
Кронглі довіз її до готелю, який розташовувався всього метрів за п’ятсот. На вкритому снігом майдані перед вхідними дверима на жовтому снігоході сидів чоловік. Він був одягнений у червоний комбінезон, хутряну шапку з опущеними вухами, обличчя замотав шарфом до самого носа, а на очах — великі сонцезахисні окуляри.
Коли він зсунув на чоло окуляри, пробурмотівши своє ім’я, Кая зауважила, що одне око у нього заволокло молочно-білою плівкою. Друге око нахабно роздивлялося її з голови до ніг. Чоловік тримався дуже прямо, як юнак, але обличчя мав, як у літньої людини.
— Кая. Дякую, що так швидко погодились допомогти нам.
— Мені ж за це платять, — мовив Одд Утму, подивився на годинник, відтяг шарфа донизу й сплюнув. Кая зауважила, що