Леопард - Ю. Несбе

Ван Боорст кивнув.

— Вона текла через увесь центр і знищила мій будинок неподалік озера Ківу. Всі дерев’яні будівлі навколо згоріли, оця бетонна — єдина, що вціліла, але також була похована під лавою. — Він тицьнув рукою у стіну. — Отут були двері, що вели туди, де три роки тому була вулиця. Я придбав будинок і просто прорубав нові двері — ті, через які ви увійшли.

Харрі кивнув:

— Вам пощастило, що лава не хлинула у ваші двері й не залила цей поверх.

— Як бачите, вікна й двері дивляться у протилежний від Ньїрагонго бік. Це ж не вперше трапилось. Раз на десять чи п’ятнадцять років бісова гора запльовує місто лавою.

Харрі підвів брову:

— І люди все одно повертаються?

Ван Боорст знизав плечима:

— Ласкаво просимо в Африку. Але цей вулкан — страшенно корисний. Якщо хочеш здихатись непотрібного трупа — а в Гомі це річ звична, — звісно, можна втопити його в озері Ківу. Але там, на дні, труп все одно лежатиме. А от у Ньїрагонго… Гадають, що на дні усіх вулканів є клекотливе озеро лави, але це помилково. Їх немає ніде. Окрім Ньїрагонго. Тисяча градусів за Цельсієм. Кидаєш щось — шубовсть, та й по всьому. Тільки хмаринка газу здійметься. У Гомі це в них єдиний спосіб потрапити на небо. — Він зареготав і закашлявся. — Якось довелось побачити, як один ревний мисливець за колтаном спускав у кратер на товстому ланцюзі дочку вождя місцевого племені. Вождь ніяк не хотів підписувати папери, котрі дозволили б мисливцю видобувати тут колтан. Волосся у дівчини загорілося ще за двадцять метрів до лави. А ще за десять метрів вона вже палала, як воскова свічка. Трохи нижче з неї все потекло. Я не перебільшую. Шкіра й м’ясо просто сповзали зі скелета… То вас цікавить оце? — Ван Боорст відчинив шафку й дістав металеву кульку. Блискуча, подірявлена дрібними дірочками, трохи менша за тенісний м’ячик. З більшої дірочки звисала мотузка з кільцем наприкінці. Таке ж знаряддя Харрі бачив у Германа Клюйта.

— Працює? — поцікавився Харрі.

Ван Боорст зітхнув. Просунувши мізинця у металеве кільце, смикнув за мотузку. Пролунало гучне клацання, й м’ячик підскочив у руках бельгійця. Харрі закляк: з дірочок вискочили шпичаки.

— Ви дозволите? — запитав він і простягнув руку. Ван Боорст, віддавши йому кульку, пильнував, як Харрі перераховує шпичаки.

Харрі кивнув.

— Двадцять чотири, — промовив він.

— Стільки ж, як було виготовлено яблук, — зауважив ван Боорст. — Для інженера, котрий розробив і виготовив його, ця цифра мала символічне значення. Саме стільки років мала його сестра, коли наклала на себе руки.

— І скільки маєте їх у своїй шафі?

— Усього вісім. Включно з цим чудовим екземпляром, виготовленим із золота. — Він добув ще одну кульку, котра у світлі лампи зблиснула матовим поблиском, і знову прибрав її в шафу. — Але він не продається. Щоб заполучити цю кульку, вам доведеться мене вбити.

— Отже, після того як Клюйт придбав у вас одне яблуко, ви продали ще тринадцять?

— І щораз дорожче. Це надійне вкладання грошей, пане Холе. У старих знарядь для тортур є віддане й платоспроможне коло поціновувачів, повірте.

— Вірю, — сказав Харрі й спробував увігнати назад один із шпичаків.

— Там пружина, — пояснив ван Боорст. — Якщо смикнути за мотузку раз, людина на допиті не зможе витягнути яблуко з рота. Насправді, взагалі ніхто не зможе. Й несамохіть доведеться перейти до наступного етапу, щоб шпичаки втягнулися. Але тільки, заради Бога, не смикайте за мотузку.

— До другого етапу?

— Дайте-но її мені.

Харрі простягнув кульку ван Боорсту. Бельгієць обережно встромив у залізне кільце кулькову ручку, протримав її на одному рівні з кулькою, потім відпустив. Ледве мотузка натягнулася, знову ляснуло. Леопольдове яблуко крутилося за п’ятнадцять сантиметрів нижче ручки, виблискуючи гострими голками, що стирчали з кожного шпичака.

— Дідько! — вилаявся Харрі норвезькою.

Бельгієць посміхнувся.

— Май-май називали цей пристрій «сонцем крові». Найсолодше дитятко має багато імен. — Поклавши яблуко на стіл, він устромив ручку в кільце на мотузці, щосили сіпонув — і позникали й голки, і шпичаки — королівське яблуко знову стало округлим та гладеньким.

— Неймовірно, — мовив Харрі. — Скільки?

— Шість тисяч доларів, — відповів ван Боорст. — Зазвичай я продаю щораз дорожче, але вам продам за таку ж ціну, як і попередньому покупцеві.

— Чому? — поцікавився Харрі й погладив указівним пальцем гладенький метал.

— Бо ви приїхали здалеку, — відповів ван Боорст і видихнув цигарковий дим. — І ще мені до душі ваш акцент.

— М-м-м. І кому ж ви продали за шість тисяч?

Ван Боорст розреготався:

— Так само, як ніхто не дізнається, що ви приходили до мене, я не розповім вам про решту клієнтів. Хіба вам це не втішливо, пане?.. Бачте, я вже забув, як вас звати.

Харрі кивнув.

— Шістсот, — мовив він.

— Перепрошую?

— Шістсот доларів.

Ван Боост знову коротко гигикнув.

— Дивина! Суму, яку ви пропонуєте, платять за екскурсію з гідом на водосховище, аби упродовж трьох годин спостерігати за гірськими горилами. Може, ви саме цьому віддасте перевагу, пане Холе?

— Королівське яблуко можете залишити у себе, — мовив Харрі, витягнувши із задньої кишені тоненьку пачку двадцяток. — Я пропоную вам шість сотень доларів за інформацію про тих, кому ви продавали яблука.

Він поклав пачку купюр на стіл перед ван Боорстом. Зверху лежало його посвідчення.

— Поліція Норвегії, — мовив Харрі. — Щонайменше двох жінок у Норвегії було вбито, використовуючи таке знаряддя, а ви — єдиний постачальник.

Ван Боорст схилився над пачкою й почав пильно роздивлятися посвідчення, не чіпаючи ні те, ні інше.

— Якщо усе дійсно так, то мені справді прикро, — мовив він хрипко, наче горло у нього було забите крупним гравієм. — Правда. Але моя особиста безпека коштує дорожче за шістсот доларів. І якщо я розпатякаю про своїх покупців, то ймовірна тривалість мого життя…

— Ви ліпше б непокоїлися про ймовірну тривалість вашого життя у конголезькій в’язниці.

Ван Боорст знову засміявся:

— Nice try, Hole[78]. Але за збігом обставин я знаюся із шефом поліції у Гомі, поза тим… — він розвів руки, — хіба я щось накоїв?

— Мені байдуже, що ви накоїли, — сказав Харрі й витягнув з кишені на грудях світлину. — Між іншим, норвезька держава надає Конго чималу матеріальну допомогу. І якщо норвезька влада зателефонує у Кіншасу і повідомить, що ви продали зброю, яка стала знаряддям двох убивств на території Норвегії, а тепер відмовляєтесь співпрацювати зі слідством, то що, на вашу думку, трапиться потім?

Ван Боорст більше не шкірився.

— Святий Боже, вас не засудять безневинно, ні, — вів