Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн
Але пробратися до покоїв Асгейра виявилося не так просто. Коридор біля його кімнат ретельно охороняли. Я, потрапивши на очі охороні, тільки схилила голову і пройшла повз.
Нажалися одразу, адже часу на роздуми не було, і швидше завернула до кабінету герцога. Зайшовши в нього, замкнула двері зсередини на замок, взяла з секретера повну зв'язку ключів і відчинила таємний хід.
Світло свічки вихоплювало з чіпких лап темряви зовсім невелике місце переді мною, і я боялася, що заблукаю, рознервувавшись. Добре хоч у ходах було відносно чисто, бо в них раніше теж прибрали слуги і я могла не боятися йти босоніж.
Для мілаїрців ми показали всього пару переходів, ті що були найочевиднішими. Заперечувати, що такі відсутні геть-чисто було безглуздо. Але Бертолдо був упевнений, що рано чи пізно мілаїрці здогадаються, що весь Вомон-ле-Тіссен пронизаний мережею таємних ходів, як величезний мурашник.
Я несла перед собою свічник, намагаючись рухатися тихо та швидко. Стіни в палаці товсті, але подекуди таємні ходи від коридорів відокремлювала тільки кладка шириною в одну цеглину, а були й місця, де за великими настінними картинами лази приховували лише дерев'яні дошки.
На подив у стресовій ситуації я змогла знайти покої Гунара навіть швидше, ніж у звичайний час. Я підняла свічку вище та застигла. Мені привиділася тінь, що метнулася від дверей до іншого відгалуження таємного ходу. Я завмерла на місці, вдивляючись у темряву. Чи здалося?
Акуратно підкравшись до проходу, я підсвітила свічкою. Невже хтось зі слуг підглядає за маршалом?
Але нікого побачити чи почути не вдалося.
Майже всі двері в покої правого крила зачинялися на ключ, як з боку спільних коридорів, так і з секретних ходів, щоб уникнути проникнення слуг до кімнат панів. Зв'язка ключів зберігалася у схованці герцога, дублікати були лише у констебля.
Глянувши в замкову щілину, я переконалася, що лорд справді в приміщенні один. І скоріше відчинила двері, прослизаючи всередину. На секунду замислившись, я все ж таки провернула ключ, замкнувши вхід. І залишила зв'язку в ньому, обмежуючи видимість через свердловину. Не хочу, щоб мене хтось бачив. Мілаїрській охороні заглядати в кімнату маршала до світанку точно на думку не спаде. Ніхто з них не захоче злякати Гледа.
Я підійшла до ліжка.
Асгейру справді було погано. Пов'язки на животі просочилися багряною кров'ю у сукровицею. Тіло, вільне від бинтів, покривали численні шрами. Його лихоманило, зуби були щільно стиснуті, на шкірі виступив піт.
Я швидше скинула сумку на столик. Тут лікар залишив свої інструменти, воду, якісь склянки. Я витягла пляшку з розведеним опіумом, відміряла потрібну кількість у склянку.
Коли я обернулася до маршала, то здригнулася, ледь не проливши болезаспокійливий розчин.
Чоловік дивився на мене хворими очима.
- Сандро? - ледве прошепотів він. Я завмерла, розгубившись. Але швидко взяла себе до рук. Наплювавши на всі пристойності, присіла на ліжко, поряд з Асгейром.
- Так, я тут, - прошепотіла я, притримуючи його голову і приставляючи склянку до рота. – Тільки тихо. Випийте це.
- Що це? - Спробував відвернутися чоловік, але я втримала. Слабкість зробила з непереможного завойовника звичайну хвору людину.
- Ліки.
- Точно? - на знекровлених губах раптом з'явилася знайома зла усмішка.
- А чи може вже стати гірше? - Розлютилася я. - Пийте, лорде.
І він підкорився. Повільно випив вміст склянки, дивлячись при цьому мені у вічі. Я акуратно опустила його голову на подушку.
- Двоєдине мене за це не похвалить, правда? - слабо, але так само єхидно запитав поранений. Вставши з ліжка і готуючи інструменти, я подивилася на чоловіка зовсім по-іншому. Я раптом зрозуміла, чого так злякався мій брат. Ось він, Білий Кат, переді мною, поранений і знесилений, але не зламаний. І його погляд, затуманений болем, але такий самий рішучий, гордий. Навіть у такому становищі здавалося, що він дивиться зверхньо.
- Двоєдине вночі не бачить, - нагадала я.
- Чому ти прийшла? - спитав маршал, швидше за все навіть не помітивши, що перейшов на панібратське звернення.
- Ви обіцяли залишити мені Валуа. Але ще так і не попросили про це короля. Я не можу дозволити вам померти, перш ніж ми затвердимо все на документальному рівні.
- А я думав, що прийдеш мене вбити, - знову посміхнувся чоловік, потім глянув на мої руки. - І все? Це єдина причина?
- Ви уявляєте, що станеться з Вомон-ле-Тіссен, якщо ви помрете тут, у мене на руках?
- Не дуже, але гадаю, що моїм людям це не сподобається.
- Їм вже це не подобається. Тому постарайтеся не вмерти, лорде Асгейре.
Я витягла з сумки ще один мішечок із зеленим листям. Перетерла кілька з них у ступці з додаванням опіуму та знезаражувального розчину.
- Як ти зайшла сюди? - поставив нарешті питання, якого я боялася, мій пацієнт. Рука здригнулася, але я все ж таки сказала:
- Не важливо, лорде. Це зараз не важливо. Ви щось відчуваєте?
- Так. Біль зникає. І в голові... така легкість... Це залишиться нашим секретом, Сандро?
- Саме так, - я полегшено посміхнулася, дивлячись у яскраві очі. - Я допоможу вам. Ми знайдемо того, хто напав на вас. Він буде покараний, обіцяю. Ви видужаєте, погостюєте у Вомон-ле-Тіссен, а потім поїдете до столиці. Я завжди буду рада бачити вас у Валуа, якщо ви дотримаєтеся свого слова...
Я говорила, навіть не замислюючись над змістом слів, доки розпускала бинти на торсі Асгейра. Він обірвав мене хрипким саркастичним зауваженням:
- А ти таки прийшла до моїх покоїв. Добровільно.
І він беззвучно засміявся.
Я закусила губу і нарешті оголила рану. Мене відразу замутило і я відвернулася до вікна, схопивши зі столика нюхальну сіль.
Раніше мені доводило спостерігати за лікуванням людей, приймати участь в оперуванні тварин, допомагати ветеринарам, які лікували худобу на території нашого замку у Хоствозі. Навіть допомагала лікареві, який займався раною мого брата. Але понівечене тіло Асгейра шокувало. Я не розуміла як залишилося цілим його обличчя, не рахуючи шраму, що тягнеться з шиї на підборіддя та щоку. І тепер на один шрам побільшає.
