Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз

Ян, який до того лише мовчки спостерігав за цією сценою, раптом хутко кинувся поміж Коррідоном і Жанною. Не вагаючись, він напівстиснутим кулаком завдав Жанні бічного удару в щелепу і, поки вона падала, підхопив її та ніжно опустив на підлогу. Із несподіваною ніжністю він підняв її повіку, перевірив пульс і підвівся.

— Принеси-но для неї подушку, — сказав він Ренлі, але Коррідон першим передав йому найближчу подушку. Ренлі просто стояв, неспроможний поворухнутися, і з жахом в очах уважно дивився долі, на непритомну дівчину.

Коррідон спостерігав, як Ян підкладає подушку Жанні під голову. Він витягнув хустинку й витер собі обличчя, почуваючись дещо занепокоєним і розуміючи, що його перше враження про цю дівчину щойно підтвердилося. Коррідон усвідомив, що вона була божевільна.

— Може, я принесу їй попити? — ніяково запитав він. Хворі люди та хвороби завжди викликали у нього хвилювання.

— Невдовзі з нею усе буде гаразд, — сказав Ян. Його витрішкуваті очі були стурбовані, а безжальні опецькуваті руки лагідно поправляли подушку під головою Жанни. — Зараз вона трохи поспить. — Він підвівся навстоячки, дивлячись на Коррідона. — Часом із нею стаються ці напади. Хіба тут є чому дивуватися? — Ян скоса подивився на Енн, яка відступила назад, а зараз стояла, бліда та налякана, дивлячись на Жанну. — Небагато жінок витримало таке, через що пройшла Жанна.

— Але ж це щось серйозне, — сказав Коррідон, підходячи до Енн.

— Тільки нічого їй про це не кажіть. Вона й не пригадає нічого про те, що сталося. Це ніщо — просто скороминущий нервовий напад, — удавано недбало сказав Ян.

— Не мели дурниць, — різко відказав Коррідон. — Щойно вона поводилась, як небезпечна божевільна. Вона потребує належного догляду та лікування.

— Та невже? — сказав Ян і посміхнувся. — Я так не думаю. У всьому винне це постійне чекання та переховування. Їй довелося витримати надто багато. Та їй покращає, коли ми знайдемо Меллорі, — і він знову посміхнувся своєю холодною та злою посмішкою, від якої в Енн аж мороз поза шкірою пішов.

2

Жанна розплющила очі й побачила Яна, який стояв коло неї навколішки та легенько трусив її за плече.

— Прокидайся, — казав він. — Як ти почуваєшся? Його голос долинав до Жанни немовби здалеку, вона неясно відчувала тупий біль у голові та втому в тілі, й усе це її неабияк стривожило. Кругле Янове обличчя та сірувато-білясті очі ніби пропливали перед нею, розфокусовані, але заспокійливо знайомі. Вона зробила зусилля, щоби сісти, й відчула на своїй спині його руку, що підтримувала її.

— Зі мною усе гаразд, — сказала дівчина, підносячи руку до голови. — Я заснула. — А тоді, усвідомивши, що лежала на підлозі, вона раптом вчепилася в Янову руку та втупилася в нього нажаханими, підозріливими очима: — Що сталося? Що я зробила?

— Ти зомліла, — заспокійливо сказав Ян. — Не вставай, поки не відчуєш, що готова. Наразі нема куди поспішати. Коррідон пішов по авто.

— Зомліла? — Вона ще зроду не зомлівала. — Ти брешеш. — Смагляві долоні Жанни міцніше стиснулися на Яновій руці. — Що сталося?

— Ти зомліла, — спокійно повторив Ян. — Нема про що непокоїтися.

Однак вона знала, що він бреше, і її охопив страх.

— Яне, скажи мені, що сталося! Зі мною стався ще один напад? — Вона потягла Яна за руку та пильно до нього придивилася, намагаючись прочитати правду на його круглому стурбованому обличчі. — Він був такий, як попередній? Скажи мені. Я мушу знати.

Ян завагався, і це підтвердило її підозри.

— Він був сильний? — запитала вона, перш ніж він здобувся на слово. — Як довго він тривав?

— Не було нічого серйозного, — запевнив її він. — Спершу я подумав, що ти зомліла. — Тоді, побачивши хворобливий жаху її очах, Ян поквапливо продовжив: — Скоріш за все, це вже не повториться. Нема про що хвилюватися.

Жанна доторкнулася пальцями до своєї щелепи у місці, куди її вдарив Ян, і здригнулася.

— Болить. Тобі довелося мене вдарити?

— Ні! — Він схвильовано замахав руками. — Кажу ж тобі, не було нічого серйозного.

— Тобі довелося мене вдарити, — глухо проговорила Жанна, — і ти ще кажеш, ніби не сталося нічого серйозного. — Вона вхопила його за руки. — Яне, що зі мною коїться? Я відчуваю, що розум полишає мене. Моя голова так болить. Мені страшно.

— То все через напругу та хвилювання — зваж-но лишень, через що ти пройшла. Тобі просто потрібен відпочинок. Кажу тобі, нічого серйозного не сталося.

— Що зі мною буде? — повторила Жанна, відпускаючи Янові руки.

Його стурбована ніжність поступилася місцем нетерпінню.

— Хіба важливо, що буде з нами, якщо ми знайдемо Меллорі? Мені більше нема заради чого жити. А тобі?

Вона опустила голову на руки, натискаючи пучками пальців на свої скроні.

— Але чи знайдемо ми його колись? І, якщо знайдемо, то це означатиме для нас кінець. Коли він помре, у наших життях більше не залишиться мети. Наші життя закінчаться.

— Моє життя закінчилося, коли померла Шарлотта, — щиро сказав Ян. — Але не говорімо про ці речі зараз. Ми ще багато чого маємо зробити.

І знову Жанна схопила Яна за руки.

— Не знаю, Яне, що би я робила без тебе. Ми сваримося; ми розходимось у думках; часом ненавидимо одне одного, але ти завжди поруч, коли мені потрібен.

Та Янові вже трохи набридла доброта. Було ще дуже багато роботи. Двадцять хвилин, які він мусив провести коло Жанни, геть вичерпали той невеликий запас ніжності, що був закладений у ньому природою. Зараз йому хотілося, щоби вона нарешті опанувала себе, зібралася на силі та не була більше тягарем.

— Ми маємо спільного ворога, — різко сказав він. — Крім того, добрі друзі завжди сваряться. Так випробовується справжня дружба. Та ми маємо обмаль часу.

Вона доклала величезних зусиль і, стримуючи свої розхитані нерви та силуючись не зважати на нестерпний біль, який хвилями прокочувався всередині її черепа, з Яновою допомогою повільно підвелася на ноги. Жанна ще трохи потрималася за Яна, поки, зрештою, перестала похитуватись, а тоді відійшла від нього.

— Що там зараз відбувається?

— Коррідон і дівчина пішли по