Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Крісті

– Я анітрохи не сумніваюся, що ти зміг. Якби ти задумав убивство, Гарольде, то підготував би своє алібі надзвичайно ретельно.

– Я переконаний, що тобі не вдалося б підготувати його, – холодно відповів Гарольд.

– Це ще хто зна, – заперечив Альфред. – Нема нічого гіршого, як пред’явити залізне алібі поліції, якщо насправді воно не залізне. Вони мають великий досвід у спростуванні таких залізних алібі.

– Якщо ти натякаєш, що ту жінку вбив я…

– О, заткніться, усі ви заткніться! – вигукнула Емма. – Звичайно ж, ніхто з вас не вбивав тієї жінки.

– І хочу повідомити вам одну інформацію: я не був поза межами Англії двадцятого грудня, – сказав Седрік. – І поліція не дозволила себе одурити. Тому всі ми під підозрою.

– Якби не Емма…

– О, тільки не починай знову, Гарольде! – скрикнула Емма.

Доктор Квімпер вийшов із кабінету, де він зачинився зі старим містером Крекенторпом. Його погляд упав на глек у руках Люсі.

– Що там таке відбувається? Вони щось святкують?

– Радше навпаки. Цей коктейль із льодом я приготувала, щоб остудити гарячі голови. Там вони готові розшарпати одне одного.

– Взаємні звинувачення?

– Здебільшого звинувачують Емму.

Брови в доктора Квімпера підскочили вгору.

– Справді?

Він узяв глек із рук Люсі, відчинив двері до бібліотеки й увійшов туди.

– Доброго вечора.

– А, це ви, докторе Квімпер, я хотів би вам сказати дещо, – пролунав голос Гарольда, високий і роздратований. – Я хотів би знати, чому ви набралися нахабства втрутитися в наші суто сімейні справи й порадити моїй сестрі піти з ними до Скотленд-Ярду.

Доктор Квімпер спокійно відповів:

– Міс Крекенторп запитала моєї поради. Я її дав. На мою думку, вона вчинила абсолютно правильно.

– Як ви смієте…

– Дівчино!

Це пролунав голос старого містера Крекенторпа, що звик кликати Люсі саме так. Він виглядав із дверей свого кабінету, що були за спиною в Люсі.

Люсі обернулася досить неохоче.

– Так, містере Крекенторп?

– Що ви готуєте сьогодні на обід? Я хочу каррі18. Ви вмієте готувати каррі дуже смачно. Я вже й не пригадую, коли я їв каррі.

– Хлопчикам не дуже подобається каррі, тому я…

– Хлопчикам, хлопчикам! Хто зрештою головний у цьому домі? Я тут головний, а не хлопчики. І до того ж хлопчики вже поїхали – баба з воза, кобилі легше. Я хочу смачного гарячого каррі – ви мене чуєте?

– Гаразд, містере Крекенторп, я зготую вам каррі.

– От і гаразд. Ви хороша дівчина, Люсі. Ви мені догоджайте, і я теж зумію догодити.

Люсі повернулася на кухню. Відклавши курку, з якої вона мала намір приготувати фрикасе, вона стала збирати компоненти, необхідні для приготування каррі. Парадні двері гримнули, й у вікно вона побачила, як доктор Квімпер сердито вийшов із дому, сів у свого автомобіля й поїхав геть.

Люсі зітхнула. Вона нудьгувала за хлопчиками. І в якомусь розумінні їй бракувало також Браєна.

О, менше з тим. Вона сіла й стала чистити гриби.

Хай там що, а вона нагодує родину смачним обідом.

«Звірів треба годувати!» – промайнуло в неї в голові.

ІІІ

Була третя година ранку, коли доктор Квімпер поставив автомобіль у гараж, замкнув його там і ввійшов у свій дім крізь парадні двері, стомлено зачинивши їх за собою. Отже, відтепер місіс Джош Сімпкінс матиме ще двійко близнюків, які поповнять її родину, що нині нараховує восьмеро людей. Містер Сімпкінс не висловив особливої радості з приводу того, що сталося. «Двійнята, – сказав він. – Яка з них користь? От четверо – то зовсім інша річ. Тобі надсилають подарунки, про тебе пишуть у пресі, і кажуть, що навіть Її Величність надсилає вітальну телеграму. Але двійнята – це тільки два роти, які треба годувати замість одного. Ніколи не народжувалися в моїй родині близнюки, у родині дружини теж. Це просто несправедливо».

Доктор Квімпер піднявся нагору до своєї спальні й став роздягатися. Він подивився на годинника. П’ять хвилин на четверту. Йому несподівано довелося тяжко потрудитися, щоб допомогти тим близнюкам з’явитися на світ, але все, зрештою, обійшлося добре. Він позіхнув. Він був стомлений – дуже стомлений. Він із приємністю подивився на своє ліжко.

І тут задзвенів телефон.

Доктор Квімпер вилаявся й підняв слухавку.

– Доктор Квімпер?

– Так, я слухаю.

– Це Люсі Айлесберроу з Резерфорд-Холу. Я думаю, вам слід приїхати сюди негайно. Схоже, усі в нас захворіли.

– Захворіли? Як? Які симптоми?

Люсі розповіла йому про симптоми.

– Я негайно приїду. А поки що…

І він дав їй короткі точні інструкції.

Потім швидко вдягнувся, вкинув ще кілька речей у свою валізу швидкої допомоги й поквапився до машини.

ІV

Десь через три години лікар і Люсі, обоє вкрай перевтомлені, сіли за кухонний стіл, щоб випити по великій чашці чорної кави.

– Ось так буде краще, – сказав доктор Квімпер, осушивши свою чашку й із дзенькотом поставивши її на блюдце. – Тепер у мене трохи проясніло в голові. Отже, міс Айлесберроу, перейдімо до фактів.

Люсі подивилася на нього. Лінії перевтоми чітко проступили на його обличчі, і він тепер здавався старшим за свої сорок чотири роки, чорне волосся на скронях торкнула сивина, а під очима виднілася мережа дрібненьких зморщок.

– Наскільки я можу судити, тепер із ними буде все гаразд. Але як усе сталося? Ось що я хотів би знати. Хто готував обід?

– Я, – сказала Люсі.

– І що саме ви зготували? З усіма подробицями.

– Суп із грибами. Курку з рисом і з підливою каррі. Сілабаб19. Гостру закуску з курячої печінки та бекону.

– Канапки «Діана», – несподівано підказав їй доктор Квімпер.

Люсі слабко всміхнулася.

– Атож. Канапки «Діана».

– Гаразд. А зараз пройдімося по вашому меню. Суп із грибами – з бляшанки, чи не так?

– Звичайно, ні. Я сама приготувала його.

– Приготувала сама. З чого саме?

– Півфунта грибів, курячий бульйон, молоко, підсмажене в маслі борошно, лимонний сік.

– Зрозуміло. І відразу напрошується висновок: справа, певно, у грибах.

– Ні, не в грибах. Я сама з’їла трохи супу, і зі мною все гаразд.

– Атож, із вами все гаразд. Я це відразу помітив.

Люсі зашарілася.

– Якщо ви вважаєте…

– Я нічого не вважаю. Ви надзвичайно розумна дівчина. Якби сталося те, про що ви подумали, гадаю, ви б тепер лежали в ліжку й стогнали більше за всіх. Проте я все про вас знаю. Я не полінувався навести довідки.

– Не розумію, навіщо це було вам.

Губи доктора Квімпера стислися в тонку похмуру лінію.

– Бо я вважаю за свій обов’язок знати все про людей, які оселяються в цьому домі. Ви сумлінна молода жінка, яка найнялася на цю службу, щоб заробляти собі на життя, і ви, схоже, не були в контакті ні з ким із родини Крекенторпів до того, як прийшли сюди працювати. Тому ви не були подругою ані Седріка, ані Гарольда, ані Альфреда і не станете допомагати жодному з них робити його брудну роботу.

– То ви справді думаєте…

– Я багато чого думаю, – сказав Квімпер. – Але я мушу бути обережним, така вже доля лікаря. А зараз продовжмо свої пошуки. Курка в підливі з каррі. Ви цю страву їли?

– Ні. Коли готуєш каррі, то стаєш ситий від одного запаху,