Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Крісті

– А чи може хтось підтвердити вашу розповідь, містере Крекенторп? Скажімо, від третьої до сьомої години пополудні?

– Не думаю, – весело відповів Седрік. – У Національній галереї служителі дивляться на вас скляними очима, а в наповненій людьми кінозалі усім до всіх байдужісінько. Ні, думаю, це неможливо.

Емма знову увійшла до бібліотеки. Вона тримала в руці книгу для записів.

– Ви хочете знати, що кожен із нас робив двадцятого грудня, так чи не так, інспекторе Кредок?

– Атож, міс Крекенторп, саме це я й хотів би знати.

– Я щойно переглянула свою книгу для записів. Двадцятого числа я поїхала в Брекгемптон, щоб узяти участь у засіданні Церковного реставраційного фонду. Те засідання закінчилося за чверть до першої години, і я з’їла ланч разом із леді Ейдінґтон і міс Бартлет, які також входять до комітету, у кав’ярні «Кадена». Після ланчу пішла по крамницях, щоб запастися продукцією на Різдво та купити різдвяні подарунки. Я заходила в магазини Лаєла, Свіфта, Бутса та в кілька інших крамниць. Я випила чаю за чверть до п’ятої в кав’ярні «Трилисник», а потім поїхала на вокзал зустрічати Браєна, який мав приїхати поїздом. Я повернулася додому близько шостої години й побачила, що батько перебуває в дуже поганому настрої. Я залишила ланч готовим для нього, але місіс Гарт, яка мала прийти пополудні й подати йому чай, не прийшла. Він так розсердився, що замкнувся у своїй кімнаті й не хотів ані впустити мене, ані говорити зі мною. Він не любить, коли я виходжу з дому пополудні, але вряди-годи я мушу виходити, а іноді виходжу умисне.

– Так, либонь, і треба. Я вам дякую, міс Крекенторп.

Він не міг пояснити їй, що позаяк вона жінка заввишки в п’ять футів вісім дюймів, те, що вона робила в той день, було не вельми важливим. Натомість він сказав:

– Двоє ваших інших братів приїхали пізніше, так я розумію?

– Альфред приїхав пізно ввечері в суботу. Він сказав, що телефонував мені в той день, коли я була в Лондоні, але батько, коли він розгніваний, ніколи не підходить до телефону. Мій брат Гарольд приїхав лише на святвечір.

– Дякую вам, міс Крекенторп.

– Либонь, мені не слід запитувати про це, – вона завагалася, – але які нові відомості спонукають вас здійснювати ці опитування?

Кредок дістав із кишені пакет для фотопаперу. Кінчиками пальців він витяг звідти конверт.

– Не доторкайтеся до нього, будь ласка, але ви впізнаєте цей конверт?

– Але ж… – Емма подивилася на нього приголомшеним поглядом. – Це мій почерк. Це лист, якого я надіслала Мартіні.

– Я теж так подумав.

– Але як він потрапив до ваших рук? Чи вона… То ви її знайшли?

– Схоже на те, що ми знайшли саме її. Цей порожній конверт було знайдено тут.

– У домі?

– Неподалік від дому.

– У такому разі… вона тут була. Вона… ви вважаєте, що в саркофазі лежала Мартіна?

– Це дуже ймовірно, міс Крекенторп, – лагідно сказав Кредок.

Таке припущення здалося йому ще ймовірнішим, коли він повернувся до міста. Там на нього чекало послання від Армана Десена.

«Одна з дівчат-подруг одержала листівку від Анни Стравинської. Схоже, історія з круїзом виявилася правдивою! Вона вже на Ямайці і, як у вас люблять казати, чудово збавляє свій час!»

Кредок зім’яв листа й укинув його до сміттєвого кошика.

ІІІ

– Я мушу сказати, – проголосив Александер, сидячи в ліжку й замислено пожираючи плитку шоколаду, – що сьогодні був найпотрясніший день у моєму житті. Подумати тільки – ми знайшли справжній доказ!

Його голос затремтів від щастя.

– А загалом усі вакації були потрясними, – радісно докинув він. – Не думаю, що з нами коли-небудь знову станеться щось подібне.

– Сподіваюся, таке не станеться більше зі мною, – сказала Люсі, яка стояла навколішки, пакуючи одяг Александера у валізу. – Ти хочеш забрати із собою всі ці науково-фантастичні книжки?

– Окрім тих двох верхніх. Я їх уже прочитав. Футбольний м’яч, мої футбольні буци та гумові буци можна скласти окремо.

– Як багато, хлопці, ви берете із собою громіздких речей.

– Це байдуже. Вони пришлють по нас «ролс-ройс». Вони мають потрясний «ролс». У них є також «мерседес-бенц» найновішої моделі.

– Вони, либонь, багаті.

– Ще б пак! Такі багаті, що годі собі уявити. Але все одно мені не хочеться їхати звідси. А раптом знайдеться ще один труп?

– Сподіваюся, це останній.

– У книжках часто розповідають, як того, хто щось бачив або щось чув, також убивають. Вас теж можуть убити, – докинув Александер, розгортаючи другу плитку шоколаду.

– Дякую тобі за добре побажання!

– Я не хочу, щоб це були ви, – запевнив її Александер. – Ви дуже подобаєтеся мені й дуже подобаєтеся Стоддеру. Ми вважаємо, що ви володієте небесним талантом кухарки. Яка смакота! Та й коліщата у вашому мозку крутяться непогано.

Ці останні слова були виявом найвищої похвали. Люсі це зрозуміла й сказала:

– Дякую! Але я зовсім не хочу, аби мене вбили тільки для того, щоб потішити вас.

– У такому разі будьте обережні, – сказав їй Александер.

Він зробив паузу, щоб проковтнути ще шматок шоколаду, а тоді сказав, ніби між іншим:

– Якщо мій тато вряди-годи навідуватиметься сюди, ви приглядайте за ним, гаразд?

– Гаразд, – сказала Люсі з певним подивом у голосі.

– Морока з моїм татом полягає в тому, – пояснив їй Александер, – що лондонське життя не для нього. І жінки йому зустрічаються, знаєте… ну зовсім не ті, яких йому треба.

Він стурбовано похитав головою.

– Я дуже його люблю, – додав він. – Але йому потрібна людина, яка доглядала б його. Він пливе за течією й зустрічає багато поганих людей. Нам дуже не пощастило, що мама померла так рано. Браєн потребує нормального сімейного життя.

Він подивився на Люсі врочистим поглядом і потягся за наступною шоколадкою.

– Не треба тобі четвертої, Александере, – докірливо сказала йому Люсі. – Ти захворієш.

– О, не думаю. Одного разу я з’їв шість плиток і не захворів. У мене нормальна жовч.

Він помовчав, а тоді сказав:

– Ви подобаєтеся Браєну, ви це знаєте?

– Дуже мило з його боку.

– Іноді він поводиться, як йолоп, – сказав син Браєна, – але він був чудовим пілотом. Він страшенно хоробрий. І страшенно добрий.

Він помовчав. А тоді, обернувши погляд до стелі, сказав дещо сором’язливим тоном:

– Я думаю, знаєте, було б вельми непогано, якби він одружився знову… Але знайшов би собі жінку пристойну… Я зовсім не проти, якби в мене була мачуха… Якби, звісно, вона була жінка порядна й без фокусів…

Люсі пережила певний шок, зрозумівши, що Александер недаремно розпочав цю розмову.

– Увесь цей клопіт із мачухами, – провадив Александер, досі звертаючись до стелі, – давно вже вийшов із моди. Багато хлопців, яких ми зі Стоддером знаємо, мають мачух – а раніше було розлучення й усе таке – і вони непогано ладнають із ними. Залежить, звісно, від того, яка в тебе мачуха. Але, звичайно, це може привести до певного безладу, якщо вони приїдуть забрати тебе на прогулянку або на День спорту чи якесь свято. Я маю на увазі той