Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Крісті
Люсі була зворушена.
– Я думаю, ти мислиш дуже розумно, Александере, – сказала вона. – Ми повинні спробувати знайти добру дружину для твого батька.
– Так, – сказав Александер досить ухильно й неохоче. Потім додав із дитячою прямотою й безцеремонністю: – Я вже, здається, згадував… Ви подобаєтеся Браєнові, дуже подобаєтеся. Він сам мені сказав…
«Оце так історія, – подумала Люсі. – Просто щастить мені на сватів. Спочатку міс Марпл, а тепер Александер!»
Чомусь цілком несподівано вона подумала про свинарню.
Вона підвелася на ноги.
– На добраніч, Александере. Завтра вранці ти покладеш до валізи лише мило, зубну щітку та піжаму. На добраніч.
– На добраніч, – відповів Александер.
Він ковзнув на ліжко, поклав голову на подушку, заплющив очі і став досконало схожий на сплячого янгола. Й умить заснув.
Розділ дев’ятнадцятий
І
– Не дуже переконливо, – сказав сержант Ветерол із притаманним йому похмурим сумнівом.
Кредок саме переглядав рапорт про алібі Гарольда Крекенторпа на двадцяте грудня.
Його бачили в «Сотбі» близько половини на четверту, але, на думку тих, хто його бачив, він пішов звідти майже відразу. Його фотографію ніхто не впізнав у кав’ярні «Раселс», та цьому навряд чи варто було дивуватися, бо відвідувачів на чай туди приходило багато, а він не належав до завсідників закладу. Слуга підтвердив, що він повернувся до свого помешкання на Кардіґен-Ґарденз перевдягтися на обід за чверть до сьомої – досить пізно, позаяк обід мав відбутися о сьомій тридцять, і, мабуть, тому містер Крекенторп трохи дратувався. Слуга не пам’ятав, щоб чув, коли хазяїн повернувся ввечері, але це було досить давно й він не міг покластися на свою пам’ять, до того ж він часто не чув, як містер Гарольд повертався ввечері додому. Він та його дружина любили лягати рано щоразу, коли мали таку можливість. У гаражі, розташованому в колишніх стайнях, де Гарольд тримає автомобіля, він має свою окрему комірку, яку там винаймає, і ніхто не зміг би помітити, хто туди входить і виходить, а тим більше запам’ятати якийсь конкретний вечір.
– Нічого ми тут не довідалися, – сказав Кредок, зітхаючи.
– Він був на обіді в «Банкетному клубі», але пішов досить рано, не дочекавшись кінця промов.
– А як щодо вокзалів?
– Там нічого довідатися не вдалося – ані в Брекгемптоні, ані в Педдінґтоні. Це було близько чотирьох тижнів тому, і ніхто не зміг би щось утримувати в пам’яті протягом такого тривалого часу.
Кредок зітхнув і потягся рукою до даних на Седріка. Там також не було надійної інформації, хоч водій таксі туманно пригадав, що в той день возив до Педдінґтона пасажира, що «скидався на цього хлопця. У брудних штанях і зі скуйовдженим волоссям. Вилаяв мене, хоч і не дуже люто, бо плата за проїзд зросла, відколи він востаннє був в Англії». Він запам’ятав той день, бо кінь на ім’я Змій виграв перегони, що відбулися о пів на третю, а він поставив на нього добрі гроші. Саме в ті хвилини, коли він висадив цього джентльмена, почув повідомлення по радіо у своєму автомобілі про результат перегонів і негайно помчав додому, щоб відсвяткувати перемогу.
– Слава Богу, що існують кінські перегони! – сказав Кредок і відклав рапорт убік.
– А ось відомості про алібі Альфреда, – сказав сержант Ветерол.
Якийсь відтінок у його голосі примусив Кредока рвучко підняти голову й подивитися на нього гострим поглядом. Ветерол мав задоволений вираз чоловіка, який відклав приємну новину насамкінець.
Загалом розслідування не підтвердило його алібі. Альфред жив сам-один у своєму помешканні й виходив та повертався додому в різний час. Його сусіди не були надто цікаві, а до того ж вони працювали у своїх конторах протягом цілого дня. Та коли Кредок дочитав рапорт майже до кінця, великий палець Ветерола показав йому на останній абзац.
Сержант Лікі, якому було доручено розслідувати крадіжку з вантажівок, сидів у забігайлівці «Під цеглою» біля автостоянки на дорозі Водінґтон – Брекгемптон, стежачи за деякими водіями вантажівок. Він помітив за сусіднім столом Чіка Еванса, що належав до банди Дікі Роджерса. Разом із Чіком сидів Альфред Крекенторп, якого сержант упізнав відразу, бо бачив його, коли той давав свідчення у справі Дікі Роджерса. Він запитав себе, що вони там обмірковують разом. О дев’ятій тридцять вечора, у п’ятницю, двадцятого грудня, Альфред Крекенторп сів на автобус, який через кілька хвилин відходив у напрямку Брекгемптона. Вільям Бейкер, контролер квитків на Брекгемптонському вокзалі, пробив квиток джентльменові, що його він упізнав як одного з братів міс Крекенторп, якраз перед відправленням поїзда, що відходив об одинадцятій п’ятдесят п’ять на Педдінґтон. Йому запам’ятався той день, позаяк якась схиблена старушенція присягалася, що вона на власні очі бачила, як пополудні того самого дня хтось задушив у поїзді жінку.
– Альфред? – сказав Кредок, відкладаючи рапорт убік. – Альфред? Я зовсім у цьому не переконаний.
– Це він, сер, – сказав сержант Ветерол. – Усе збігається.
Кредок кивнув головою. Атож, Альфред міг їхати в поїзді, що відійшов від Педдінґтонського вокзалу о 4 : 33 на Брекгемптон, скоївши під час своєї подорожі вбивство. Потім він міг доїхати автобусом до тієї кав’ярні «Під цеглою». Він міг від’їхати звідти о дев’ятій тридцять, і в нього залишалося вдосталь часу, щоб поїхати до Резерфорд-Холу, перевезти тіло з насипу в Довгу комору, покласти його в саркофаг і повернутися до Брекгемптона вчасно, щоб устигнути сісти на поїзд, який відходить за п’ять хвилин до півночі на Лондон. Хтось із банди Дікі Роджерса міг навіть допомогти йому перевезти труп, хоч у цьому Кредок сумнівався. То слизька компанія, але вбивць серед них нема.
– Альфред? – замислено повторив він.
ІІ
Уся родина Крекенторпів зібралася в Резерфорд-Холі. Гарольд і Альфред приїхали з Лондона, і незабаром залунали гучні голоси, а пристрасті розігрівалися дедалі більше.
Зі своєї власної ініціативи Люсі змішала коктейлі в глеку, укинула туди льоду й понесла до бібліотеки. Голоси було чутно в холі, і з перших же слів, які до неї долинули, Люсі зрозуміла, що роздратування спрямоване насамперед на Емму.
– Це цілком твоя провина, Еммо, – пролунав сердитий голос Гарольда. – Я не можу збагнути, чому ти була такою короткозорою й дурною. Якби ти не віднесла листа до Скотленд-Ярду, адже з нього все почалося…
Високий голос Альфреда підтримав його:
– Ти, либонь, геть схибнулася!
– Годі вам прискіпуватися до неї, – сказав Седрік. – Те, що зроблено, – зроблено. Було б значно гірше, якби вони впізнали вбиту жінку як Мартіну, а ми мовчали про те, що одержали від неї листа.
– Тобі добре так міркувати, Седріку! – сердито вигукнув Гарольд. – Ти був поза межами країни двадцятого грудня, а схоже, їх цікавить саме ця дата. Але вона становить велику незручність як для Альфреда,