Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Крісті

– Уже час вечеряти? – запитав Александер.

– Ні.

– Прокляття! Я голодний, як вовк.

– У буфеті залишилося трохи імбирного пирога.

Хлопці кинулися до буфета, зіткнувшись у дверях.

– Вони голодні, як сарана, – сказала Люсі.

– Я вас вітаю з великим успіхом, – похвалив її Кредок.

– З яким саме? – здивувалася Люсі.

– Ви це підлаштували просто геніально.

– Що я підлаштувала?

Кредок показав їй пакет для фотографій, у якому був конверт.

– Досконало виготовлено, – сказав він.

– Про що ви говорите?

– Ось про це, моя люба дівчино, ось про це.

Він наполовину витяг конверта з кишені.

Вона подивилася на нього, нічого не розуміючи.

Кредок відчув, як у нього раптом пішла обертом голова.

– Ви підроблювали цей доказ – і підкинули його до котельної, щоб хлопчаки його там знайшли? Негайно відповідайте мені!

– Я не маю найменшого уявлення, про що ви мене запитуєте, – сказала Люсі. – Ви маєте на увазі…

Кредок швидко засунув конверта назад до кишені, бо повернувся Браєн.

– Седрік у бібліотеці, – повідомив він. – Чекає на вас.

Він знову прихилився до буфета. Інспектор Кредок пішов до бібліотеки.

ІІ

Седрік Крекенторп, здавалося, був дуже радий побачитися з інспектором.

– Ви все ще здійснюєте свій пошук тут? – запитав він. – Маєте якісь результати?

– Думаю, я можу сказати, що ми трохи просунулися вперед, містере Крекенторп.

– З’ясували, чиє тіло лежало в саркофазі?

– Поки що ні, але маємо досить імовірне припущення.

– І то вже успіх, вітаю вас.

– Останні відомості, які ми одержали, вимагають деяких уточнень. Я починаю з вас, містере Крекенторп, позаяк ви перебуваєте тут.

– Я надовго тут не затримаюся. Повертаюся на Ібіцу через день або два.

– Тоді я прийшов до вас саме вчасно.

– Говоріть, я слухаю.

– Я хочу, щоб ви мені детально розповіли про те, де були й що робили в п’ятницю, двадцятого грудня.

Седрік скинув на нього швидким поглядом. Потім відкинувся назад, позіхнув і, набувши безтурботного вигляду, почав старанно пригадувати, нібито докладаючи для цього всіх можливих зусиль.

– Як я вже вам розповідав, я був у той час на острові Ібіца. Морока в тому, що мої дні там усі майже однакові. Вранці я малюю, з третьої до п’ятої – сієста. Якщо світло мене задовольняє, то іноді вибираюся на етюди. Потім аперитив, іноді з мером, а іноді з доктором у кав’ярні на майдані П’яцца. Потім іду перекусити, якусь дрібничку. Протягом більшості вечорів я перебуваю в барі «Скотті» зі своїми друзями з нижчого класу. Це вас улаштує?

– Мене більше влаштує правда, містере Крекенторп.

Седрік випростався.

– Це образливе зауваження, інспекторе.

– Ви так думаєте? Хіба ви не сказали мені, містере Крекенторп, що ви покинули Ібіцу двадцять першого грудня й прибули до Англії в той самий день?

– Атож, я сказав саме так. Еммо! Ти мене чуєш, Еммо?

Емма Крекенторп увійшла до бібліотеки з невеличкої суміжної вітальні. Вона запитливо подивилася спочатку на Седріка, потім – на інспектора.

– Згадай-но, Еммо. Я прибув сюди в суботу перед Різдвом, чи не так? Я приїхав сюди прямо з аеропорту.

– Так, – сказала Емма з подивом у голосі. – Ти з’явився тут приблизно на ланч.

– Ось бачите, – сказав Седрік інспекторові.

– Ви, либонь, вважаєте нас цілковитими йолопами, містере Крекенторп, – сказав Кредок із вишуканою люб’язністю. – Хіба вам не відомо, що ми все можемо перевірити? Покажіть мені, будь ласка, ваш паспорт…

Він очікувально замовк.

– Я не можу знайти цю клятущу річ, – відповів Седрік. – Я шукав її протягом усього ранку. Хотів послати її в агенцію Кука16.

– Сподіваюся, ви знайдете свого паспорта, містере Крекенторп. Але насправді він не дуже мені потрібен. Записи на митниці показують, що фактично ви прибули в цю країну увечері дев’ятнадцятого грудня. Можливо, тепер ви нарешті розповісте мені, де були й що робили між цим часом і ланчем двадцять першого грудня, на який ви з’явилися сюди.

Седрік здавався неабияк роздратованим.

– Що за паскудне життя почалося нині, – сердито сказав він. – Тільки й знаєш, що відповідаєш на запитання чиновників та заповнюєш формуляри. Чого ще можна сподіватися від бюрократичної держави! Ти вже не можеш ані поїхати туди, куди тобі хочеться, ані робити те, що тобі заманеться. Хтось завжди ставить тобі запитання. Чому така метушня й стільки балаканини через двадцяте число, хотів би я запитати? Що в ньому незвичайного, у тому двадцятому числі?

– Ми маємо всі підстави припускати, що саме двадцятого грудня було скоєне вбивство. Ви можете, звичайно, відмовитися відповідати на мої запитання, але…

– Хто сказав, що я відмовлюся відповідати? Дайте-но лиш мені трохи часу. До того ж на попередньому розслідуванні ви дуже туманно й дуже приблизно говорили про дату вбивства. Після того ви одержали якісь нові відомості?

Кредок нічого не відповів.

Седрік сказав, скоса подивившись на Емму:

– Може, ми перейдемо до іншої кімнати?

Емма швидко сказала:

– Я вас покину.

У дверях вона зупинилася й обернулася.

– Це дуже серйозно, Седріку, ти повинен зрозуміти. Якщо вбивство було скоєне двадцятого числа, тоді ти повинен точно розповісти інспекторові Кредоку про все, що в той день робив.

Вона вийшла до сусідньої кімнати й зачинила за собою двері.

– Чудову сестру я маю, – сказав Седрік. – Ну що ж, почнімо звітуватися. Так, я справді покинув Ібіцу дев’ятнадцятого грудня. Хотів затриматися на кілька днів у Парижі й провідати там кількох друзів, що оселилися на материку. Але моєю сусідкою в літаку виявилася надзвичайно приваблива жінка… Пальчики оближеш. Одне слово, ми вийшли з літака разом. Вона летіла до Штатів, але їй треба було переночувати дві ночі в Лондоні, щоб залагодити там якийсь бізнес. Отже, у Лондон ми прибули дев’ятнадцятого. Ми зупинилися в «Кінгсвей Пеліс», кажу це вам на той випадок, якщо ваші шпики ще цього не з’ясували! Я назвався Джоном Брауном – у таких ситуаціях ви ніколи не називаєте свого справжнього імені.

– А що ви робили двадцятого?

Седрік скривив гримасу.

– Увесь ранок промучився з жахливим головним болем від похмілля.

– А що пополудні? Від третьої години й далі до вечора?

– Дайте-но подумати. Пішов блукати вулицями, як сновида, можна сказати. Зазирнув до Національної галереї, тобто, як розумієте, закладу цілком респектабельного. Потім пішов до кінотеатру й подивився фільм «Ровенна на кордоні». Я завжди захоплювався вестернами. Цей був просто потрясний… Потім пропустив дві чарки в барі й трохи поспав у своїй кімнаті, а годині о десятій зустрівся зі своєю дівкою, і ми пішли з нею по різних гарячих точках – я навіть не пригадую їхні назви, одна, якщо не помиляюся, називалася «Стриб-стриб». Вона знала їх добре. Ми обоє там добряче набралися, я вже майже нічого не можу пригадати, доки не прокинувся наступного ранку – ще з нещаднішим головним болем. Моя подружка чкурнула на свій літак, а я облив собі голову холодною водою, роздобув в аптеці якесь диявольське пійло й подався сюди, прикинувшись, що тільки-но прилетів на Гітроу17. Я подумав, що не варт псувати настрій Еммі. Ви ж бо знаєте, які вони, жінки – завжди ображаються, якщо ти не відразу поїхав додому. Я мусив позичити в неї гроші, щоб заплатити таксистові. Мої кишені були порожнісінькі. А просити грошей у старого не було сенсу. Він ніколи не