Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

- Придумала, які мають бути стоп-слова? - запитує Роман.

Я задумуюся та дивлюся у сторону, де плавала качка зі своїм жовто-чорненьким виводком. Їх там уже нема.

- Нехай повна зупинка буде, - гальмую, але ненадовго. - Кропива.

- Кропива? - перепитує, мов не вірить, що саме це почув. Проте все правильно. Я не сипаю каламбури.

- Так, кропива. Вона сильно пече та довго потім про себе нагадує, - підтверджую та додаю. - І кропива також табу. Я не хочу, щоб ти мене нею шмагав.

Роман моментально починає сміятися у слухавку, а мене це бентежить.

- Що не так? - занадто низько опускаю ногу та черкаю озеро. Вода потрапляє через сіточку та мочить пальці. Неприємно… Підсмикуюся вище – тепер не торкаюся озера.

- Ти уже вигадуєш… Може хтось й використовує кропиву, але я жодного разу не чув про подібне. Якщо рухатися в такому напрямку, то і можна будяки використовувати.

- Будяки також ні! - пищу.

- Насте, я жартую. Перестань.

- Із тебе поганий жартівник. Жахливий.

- Уже як склалося, - заспокоює свій сміх. - Наступне слово яке?

Закусую щоку, напружую мізки, та малюється в уяві лише одне - оранжеве та велике:

- Апельсин.

- Кропива - ще зрозуміло, - відповідає. - А чим тобі бідолашний апельсин не вгодив?

- Ненавиджу його, - кривлюся. - Він несмачний, мені від нього зуби зводить, а також коли його чистиш, то бризки летять та по руках тече, і потім все  липким стає. Фу…

- Не обов'язково ж руками чистити. Можна порізати ножем. Жодних бризок не буде.

- Він мені несмачний, - повторюю.

- Добре… Апельсин. Запам’ятав. А третє? Хоча воно буде нечасто вживатися, бо найкращими індикаторами будуть лише твої стогони, але називай.

- Літак.

Роман на мить затихає, а там знову подає голос:

- Закарбував у пам’яті.

- І навіть не запитаєш чому?

- Ні, бо це очевидно.

- А ти мене бачив тоді? - цікавлюся, бо пам’ятаю, як на нього витріщалася, коли зайшов.

- Не пам'ятаю, але ясно сидить у голові, як ти ледь носом не "поцілувала" землю. Добряче летіла.

- Я трішки незграбна, - пояснюю. - Коли була дитиною, то часто ходила з розбитими колінами та ліктями. Неодноразово з велосипеда падала, просто на рівній дорозі зашпортувалася… А одного разу зі сходів гепнулася та лоба побила, - згадую. - Ще з ковзанів падала та руку ламала.

- Либонь, тебе треба було екіпірувати - шолом, наколінники та захист на лікті, а на додачу подушками обмотувати, - каже Роман. - Так же забитися можна.

- Якось за двадцять років не забилася… Ну майже двадцять.

- У тебе скоро день народження? - питає, а мені приємно стає від того, що цікавиться.

- Угу.

- Коли?

- Тридцятого липня.

- Зрозуміло, - задумливо протягує.

Також запам’ятовує? Було би непогано…

- А тобі скільки років? - моя черга цікавитися.

- Двадцять шість.

- А коли день народження?

- Учора був, - моментально каже.

- Учора? - округлюю очі. - Ти серйозно? Чи обманюєш?

- Можу паспорт показати, якщо не віриш мені.

- А чому ти не сказав? І не святкував?

- Так, я до клубу пішов, а говорити… Не розумію для чого. Тобі ж тоді був цікавий секс зі мною, а не мій день народження.

- Якось негарно вийшло… Замість того, щоб святкувати, то ти біля мене сидів.

- Чому сидів? Поклав тебе спати та сам ліг. Хоч виспався та непогано відпочив.

- Вибач, - відчуваю я себе винуватою перед ним. Що то за таке день народження - спати лягти. Він же не дід.

- Нема за що вибачатися.

- Угу.

Щось різко гепається у воду, і я смикаюся від звуку. Телефон вислизає з рук і вдаряється кутиком об місток, відбивається, робить сальто та… Але мені вистачає спритності, аби його зловити.

Трясця! Ще трішки та б втопила його в озері. Вода б не пошкодила смартфон, але я б його ніколи вже не дістала. Тато колись говорив, що тут місцями глибина до трьох метрів сягає, а на дні великі соми дрімають. Ось би заковтнула та риба його та все…

- Алло, - кажу в слухавку.

- Що це було?

- Телефон випав із  рук та ледь у озері не втопився.

- В озері?

- Так. Вирішала прогулятися. Ось сиджу на місточку та милуюся красою. Тут гарно. За озером невеличкий ліс починається.

- І ти пішла одна? Тобі не страшно?