Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Час пішов? Уже? Так швидко?

Я розгублююся та лупаю очима. Це виходить мені уже йти? Чи як?

- Таймер відраховує час, - повідомляє Роман. - Ти маєш прийти додому, зачинитися у ванній, зробити селфі та надіслати мені. Не встигнеш - буде покарання. Усе зрозуміло?

- Так, - підіймаюся на ноги, які ще на зло якогось біса затерпли. Я не можу йти. Ледве ковиляю ними.

- Ти вже йдеш?

- Угу.

- Добре, тоді чекаю світлину, Насте, - завершує він дзвінок, а я зупиняюся.

Не можу йти. Ноги відтерпають та створюють жахливі відчуття. Найменший рух - під шкірою пекло.

Сідаю на місток, не рухаюся та чекаю, поки цей стан промайне. Роман же дав мені достатньо часу. Якщо постаратися, то можна дійти за двадцять хвилин, а якщо бігти - ще менше.

А він хитрий. Про покарання сказав, а якщо виконаю - яка винагорода? Чи без неї? Хм…

Хоча я хотіла ще тут посидіти. На качок подивитися, які може би ще припливли, і жаб послухати. Останні вже починають свої вечірні концерти кумкати.

Дивлюся на екран смартфона - 19:21. Надовго я тут засиділася, адже прийшла біля п’ятої.

Рівно о 19:23 ноги відтерпають. Я нарешті можу нормально рухатися. Хапливо покидаю місток, а там ступаю на землю та йду, опиняючись невдовзі вже під кремезними дубами, де трішки стишую темп, бо точно встигну.

Тому крокую зі середньою швидкістю та обдумую його забаганку провести сесію. Може направив мене додому, бо захвилювався, що я одна пішла гуляти? М?

Можна будувати велику теорію, що саме так і є. Тепер я його підкорена. Не хочеться втрачати її. Та ще бажання вгамує. Покайфує від того, що слухняно пішла додому та селфі зробила. Та це чомусь у ванній треба робити? Хіба зі спальні не піде? Чи з подвір’я?

- О, привіт! Нарешті я тебе знайшов! - зупиняє мене знайомий голос та сірі очі, які нахабно заглядають мені в зіниці.

- Привіт, Платоне, - відповідаю хлопцю, який живе неподалік. Його батько є другом мого, а тому він часто зазирав до нас гості разом зі своїм сином, а тобто Платоном, який нині стоїть переді мною.

Ніколи не любила такі візити татового товариша, бо мені доводилося спілкуватися з його сином, а він завжди був вкрай дивним та досі таким є. Можна сказати, що наче не з цього світу. Про це говорить його поведінка, а також діалоги, які веде. Інколи таку дурню несе.

- Я бачив тебе з вікна, - мовить, закладаючи за вуха рівне русяве волосся, яке у нього підстрижене під каре, та має попелястий відлив. - Спочатку не повірив, що це ти. А потім пішов та у Ліди запитав. Коли ти повернулася?

- Учора.

- Може прогуляємося? - пропонує Платон.

- Ні, - відмовляюся. - Я дуже спішу додому. Маю термінові справи.

Смуток наповнює його лупаті очі, але нічим зарадити не можу. Я не сліпа. Бачу, що подобаюся цьому до біса дивному юнаку, але він мені нецікавий, а ще інколи лякає.

Хм… Знайома ситуація. Нецікавий, нецікава…

- Зрозуміло, - протягує, та різко на вуста падає усмішка. - Не буду затримувати.

- Дякую, - обминаю його, але тут же знову мене зупиняє словами. Я обертаюся до нього та слухаю:

- Як ти дивишся на те, щоб завтра разом ввечері погуляти?

- Вибач, але ні, - рубаю його сподівання.

- Шкода, - ще більше стає сумним, але додає жвавіше. - Гарного вечора.

- Дякую. І тобі, - випалюю та кулею лечу додому.

Через нього змарнувала щонайменше п'ять хвилин, але це не критично, бо часу в мене достатньо. Хоча не дуже. Смартфон показує вже 19:33, а я тільки щойно вийшла з дубів. Якщо вважати, що Роман поставив таймер о 19:20, то кінець настане о 19:55. Треба на всяк випадок пришвидшитися.

Наганяю темп.

Коли заходжу на подвір'я, то смартфон показує 19:48. Тут уже можна розслабитися. Фактично на місці. Заходжу до будинку та скидаю кросівки та хочу йти до себе.

Хочу…

Тут перед очима тато постає, який вже повернувся з роботи. По його очах бачу, що маю "отримати" від нього за те, що зникла на всю ніч без попередження.

- Бачу, зовсім хати не тримаєшся, - починає говорити та без перерв продовжує. - Я розумію, що ти вже велика, та маєш право робити все, що тобі заманеться, але ніколи так не пропадай та не вимикай телефон. Мамі довелося твоїй подрузі телефонувати.

- Вибач, так вийшло, - нервово поглядаю на смартфон - 19:50. - Телефон розрядився. Не сварися.

- Я не сварюся, а просто хвилююся за тебе, - пояснює. - І тим паче не думаю тебе контролювати. Просто не зникай з радарів, щоб я та мама не хвилювалися.

- Добре.

- А мама де? - змінює тато тему, а я знову на екран. У мене залишилося чотири хвилини.

- Поїхала з подругами зустрічатися та одяг купувати.

- Нічого нового… А ти чому з нею не поїхала?

- Не хотіла.