Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Десь пів години лежу на ліжку та час від часу здригаюся від кожного сповіщення. Одразу після цього тягнуся до телефона з думкою, що Роман написав. Хоча знаю, він лише через декілька годин скине мені отой таємничий документ.

Утім однаково бурхливо реагую на кожне сповіщення, сподіваючись, що це він.

Але ні.

То приходить обнова системи, то спам на пошту, то смс-повідомлення з пропозицією під'єднати мелорінг за сто гривень на місяць чи долучитися до якогось розіграшу.

Ось як так відбувається - коли нічого не чекаю, то телефон може цілий день мовчати. А коли щось чекаю - не затикається, та приходить різноманітна дурня. Мелорінг точно мене не цікавить. Однаково, що чують люди, які набирають мій номер.

Ось знову. Надсилають знижку на другу піцу до двадцять п’ятого червня. Здалася вона мені…

Так далі не піде… Треба себе чимось зайняти, бо оце чекання тільки з розуму зведе.

Швидко встаю з ліжка та дивлюся, що робиться за вікном. Після обіду погода чудова. На небі жодної хмаринки.

Розвертаюся та йду до шафи, виймаю з шухляди рожеві шкарпетки, які одягаю, волосся зав'язую у несильно охайний хвіст, а смартфон кидаю до кишені джинсів.

Виходжу з кімнати та у коридорі натикаюся на маму, яка нафарбована вже яскравіше, одягнута в зелену пряму сукню, а волосся накручене.

- Мамо, а ти куди? - цікавлюся.

- Їду з подругою зустрітися. По магазинах походимо, потеревенимо… Може з нами? Чого вдома сидіти та свою молодість на самотність витрачати.

- Ні, - хитаю головою. - Не хочу.

- А якщо подумати?

- Не сьогодні… Я хочу піти до озера прогулятися.

- І здалося тобі це смердюче озеро з жабами, - закочує очі. - Краще приводь себе до ладу та поїхали.

- Мамо, я не хочу…

- Ой, ну як вже хочеш, - пхикає та біжить до своєї кімнати, залишаючи солодкий шлейф добре знайомих мені парфумів.

Я спускаюся на перший поверх, дістаю зі шафи свої кросівки, які взуваю, та швиденько вислизаю з будинку, а там і за його межі.

Крокую вулицею й насолоджуюся свіжістю, яка висить у повітрі. Зараз нехолодно. Чудова погода для прогулянки, яку не варто пропускати чи промінювати на торговельний центр.

Не відкидаю того, що новий одяг би мені не завадив. Я зі собою небагато речей взяла, а тут у мене їх небагато. Тому якось варто буде поїхати та купити зо дві сукні та декілька комплектів звабливої спідньої білизни.

Насуплююся. Напевно, у моєму випадку Роману однаково на білизну. Йому тільки… Чи може ні? Запитати?

Зупиняюся. Виймаю телефон. Хочу написати йому повідомлення щодо цього, але зупиняюся.

Потім.

Хай спочатку він звільниться та напише перший. Тому ховаю та продовжую рух.

Нарешті завершується вулиця з особняками, які ховаються за високими брамами, та ідеальною дорогою, і я сходжу на ґрунтову стежку, що веде до лісопосадки, а там до озера та невеличкого лісу.

Тут напрочуд приємно гуляти. Лопотять листочками липи, які вже хочуть розпускати свої жовті квіточки, а також тихо «співають» берези, тополі й інші дерева.

Задурливо-п’янливо пахнуть польові квіти, аромат яких між дерева приносить бешкетливий легіт із поля, де на вільних від пшениці чи іншої культури ділянках буянить ця різнобарвна пахнюча краса. Білі ромашки, червоні дикі маки, рожева конюшина, синьо-фіолетові волошки та інші…

Цього мені інколи не вистачає у Італії. Там, звісно, також гарно, і море під боком шепоче. До речі тільки зараз розумію, що ходила засмагати на пляж тільки декілька разів, коли мами не було вдома - літала до бабусі в Корею. Адже у неї б припадок стався та почала б верещати на весь пляж, що сонце шкідливе та передчасне старіння шкіри викликає.

Із такою логікою, то все життя треба в погребі сидіти, а надвір виходити лише вночі. Це вже якесь життя вампіра.

Липи і тополі закінчуються - починається невеликий відрізок із високими дубами з розлогими та могутніми кронами. І ось за ними має ховатися велике та глибоке озеро, на яке інколи ходила з татом влітку рибалити.

Але це так було рідко… У найкращому випадку двічі за три місяці літа.

Такі наші вилазки на озеро ніколи не подобалися мамі, яка постійно говорила, що там бридкі жаби кумкають та кліщами кишить.

Виходжу до озера, яке завжди лякало своїм розміром. І воно на місці. Нікуди не поділося. Здається, що навіть трішки збільшилося. Раніше вода ніколи не доходила до цього пенька.

Дивуюся та йду до дерев'яного місточка, який на метрів десять врізається в озеро та дає можливість посидіти над водою та помилуватися його спокійним дзеркалом, в якому відбивається небо.

Роблю крок, як тут біля ноги щось починає шарудіти, а очі ловлять стрімкий чорний шнурочок, який віддаляється від мене, ховаючись серед невисокої трави.

Зовсім забула, що тут дуже багато різних видів вужів. Треба дивитися під ноги, щоб нікого випадково не розчавити.