Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Удома також пройшовся несильний дощ - краплі дощу, які ще не встигли випаруватися, є тільки на деревах та на кущах. Бруківка вже суха.

Доходжу до будинку та повільно підіймаюся сходами. А вчора, коли виходила з цих чорних дверей, що перед очима, то все було абсолютно не так.

А може все-таки дарма погодилася?

Його поцілунок… Я досі відчуваю полум'яне відлуння на вустах, яке гріє їх. Воно дрейфує розпеченою вуглинкою від одного куточка до іншого.

Ну чому він саме такий? Де набрався такої незвичайності?

Проте ж чітко сказав, що не проти традиційних стосунків. Просто зараз вони його не цікавлять, неактуальні… А якщо мені якось вдасться зробити так, що вони стануть для нього потрібними?

Якщо чесно - на це вся надія.

Але добре, що вона взагалі є. Відчуваю, що нелегкий шлях мене чекає – тернистий,  довгий та заплутаний.

- О, Насте, ти вже вдома, - тьохкотно (1) промовляє за спиною Ліда.

Я обертаюся до неї та одразу до очей стрибає маленький тазик із буряково-червоною крупною полуницею. Її приваблива зовнішність говорить, що вона точно соковита й солодка, мов цукор.

- Уже є врожай, - киваю на  тару з полуницею, яку тримає жінка. - І гарний. Того року він був поганим.

- Ой, того року взагалі толком нічого не було - навіть вишень, яких зазвичай до біса, - мотає головою. - А нині все не так. Плодовитий рік буде. Ось, - трішки підіймає тазик догори. -  Вирішила заглянути на грядку та приємно здивувалася, а ще два дні тому натяку не було на такі великі кулачки. Зараз треба буде кожний день вибирати.

- Видно, що так…

- Може щось спекти сьогодні? - питає. - Полуничний пиріг? Ти також його любиш.

- Не знаю, - стинаю плечима. - Ще ж кекси начебто є.

- Ну тоді завтра, щоб твоя мама не говорила, що я тебе солодким загодовую, - підіймається Ліда сходами. - Хоча ти така худенька, що можна трішки набрати, бо скоро за вітром будеш ходити.

- А мама і тато вдома? - цікавлюся, ігноруючи фразу про мою худорлявість.

- Олександр Іванович зранку на роботу поїхав, а Єва Вікторівна вдома, - офіційно відповідає.

- Нічого не говорили, що мене не було всю ніч?

Ліда задумується та невпевнено відповідає:

- Наче нічого…

- Зрозуміло, - відчиняю двері та першою пропускаю Ліду, а там проходжу сама і крокую в сторону вітальні, де натикаюся на маму.

Вона сидить на дивані. Читає книгу та п'є чорний чай. Її сірі очі уважно вткнуті у книгу, а коли помічає мене, то вони підіймаються й трішки зіщулюються.

Мама оглядає мене скептичним поглядом, але коли починає говорити, то голос лунає приємно:

- Будеш чай?

Негативно махаю головою.

- Дарма. Цей сорт, що я нині п’ю, добре тонізує, - відкладає книгу в сторону та рукою показує, аби сіла поруч. - Може хоч маленьку чашечку?

- Не хочу, - підходжу до дивана.

- І що? Як? - питає, коли я сідаю поряд, і відчуваю, що дивиться на мене, а я чіпляюся очатами за чорний чайничок у якому заварюється чай, який потім наливається у білу чашку зі золотистим ободком та ручечкою.

- Та нічого, - стинаю плечима.

- Як нічого? - дивується. - А що ж ти всю ніч робила?

- Бачила міцні сни, - озвучую правду, а мама не вірить.

- Настунько, не обманюй мене. Невже так було погано? Якщо так - ну нічого. Не все одразу… Потім буде краще. Це чоловікам у сотню разів простіше.

Мама переконана, що щось було. І не дивно. Я вперше не ночувала вдома, а якщо навіть колись пізно приходила, то завжди все розповідала. Чи цілувалися, чи обіймалися… Хоча це траплялося рідко. Італійські хлопці мені не до вподоби. Усе що дозволяла - зводити у кіно та погуляти.

- Нічого не було, - перестаю дивитися на чайничок та перекидаю погляд на маму.

- Соромишся говорити? Думаєш, я тебе сварити буду? Не стану, але захочеш поговорити - вислухаю, - продовжує не вірити мені та бере до рук чашку з гарячим напоєм. - Але скажеш, як його хоч звати? Бо Галя не захотіла говорити його ім'я, але добре, що я автівку побачила з вікна. Далеко недешева - уже радує.

- Роман, - не знаю чи роблю правильно.

- Покликав на ще одне побачення?

Ліниво киваю головою.

- Ну добре… Не забувай про контрацепцію, бо пристрасть діло прекрасне, але від неї наслідки бувають.

- Угу.

- І наперед попереджуй, що вдома ночувати не будеш, а також не вимикай телефон. Бо вчора чекали тебе. Думали, що з’явишся.

- Добре. А щодо телефону - він розрядився.

Мама нічого не каже, а лише знову тягнеться до книги, даючи цим знак, що наша розмова дійшла до кінця, а я одразу ховаюся до своєї кімнати, зачиняюся та гепаюся на ліжко.

Лупаю очима в стелю. Але від цієї «цікавої» справи мене відриває телефон, а точніше голос Галі, яка за мить горланить, мов навіжена: