Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Заходимо в кафе, яке, мабуть, доречніше називати рестораном, адже сміливо дотягує до цього рівня. Заклад стильний та затишний, а також у таку годину майже безлюдний. Тому майже всі столики вільні.

Роман обирає столик, який знаходиться у кутку біля вікна. Чудове місце. Воно мені подобається, але настрій не підіймає.

Я ще досі не можу осягнути все головою, а тим паче свій вибір. Погодилася на далеко не на дитячі розваги.

Дивлюся у вікно. На вже ясному небесному шатрі висить веселка та пестить очі. І вона така яскрава, що аж здається неприродною - штучною. Наче хтось її олійними фарбами намалював.

Особливо виділяються червона та оранжева смужки. Вони аж б'ють своєю сліпучою насиченістю. Б'ють…

Мотаю головою, і тут з'являється офіціант. Роман робить замовлення та питає, що я хочу.

А я навіть не торкалася меню. Розгублено кажу:

-  Мабуть, те саме, що ти… Але ще хочу чай. Чорний…

Офіціант записує та зникає, а я знову до вікна. Глип… А веселка вже зовсім не така. Неяскрава - тьмяна, мов запрана червона сукня. На очах згасає.

- Мені не подобається твій настрій, - промовляє Роман, відриваючи мене від неба. Я повертаюся до нього. Тепер дивлюся йому в очі.

- Але я розумію чому, - продовжує. - Тобі страшно, бо для тебе це велика невідомість. І знаю, що ніякі слова тебе зараз не втішать. Проте повторюю - я не маю жодного наміру тобі зашкодити та не стану цього робити.

- Угу…

- Бо якби мав недобрі наміри - у мене для цього була цілісінька ніч, - каже Роман такий вагомий аргумент, який має підбадьорити.

І справді… Я ж була у цілковитій відключці, та він міг розважатися на всю потужність, а на ранок безслідно злиняти з номера.

Але ж не став лихого робити. У мене нічого не болить, а до того ще й роздягнув, у халат закутав, мов знав, що я ще та змерзлюха, та у ліжко поклав. Тут не згадую за чисту білизну. Досі дивуюся тому, що він пішов її прати.

- Також сьогодні скину тобі файл, де все буде детально описано - що входитиме у наші стосунки, - говорить Роман. - Це тобі полегшить розуміння всієї цієї теми.

- Типу контракт?

- Можна сказати, що так, але не зовсім. Формальна річ - для ознайомлення. Якщо щось буде незрозуміло, то обов'язково питай. Також там знаходитиметься перелік практик. Позначиш, які для тебе неприйнятні та на які погоджуєшся, а ще три слова, про які я тобі говорив.

- Угу…

- І ще… Якщо серед тих практик не буде якихось, то це значить, що їх взагалі не варто чекати. Для мене також деякі речі - табу.

- А як я помічу, що там якихось не буде? - збентежуюся. - Я ж нічого про це не знаю.

- Але точно зазирнеш до Інтернету та поцікавишся? - вигинає брови. - Тому попереджаю наперед.

Має рацію. Не те, що зазирну до Інтернету, а задовбу цією темою дядька Гугла. Либонь, ще всі можливі вкладки перегортаю.

- І що тобі не подобається? Якщо це, звісно, не секрет.

- Усі медичні ігри, контроль дихання, електростимуляція, фістинг та ще декілька…

У відповідь лише лупаю очима, а слово «фістинг» взагалі мене лякає. Можу закластися, що це щось огидне та ще і звучить, мов якась неприємна болячка.

- Зрозуміло, - кажу так, наче знаюся на подібному.

Саме на цьому моменті офіціант приносить замовлення - ароматний плов із бараниною.

Я до цього часу, поки переді мною не з'явилася тарілка, не дуже хотіла їсти. Мене навіть трішки нудило, але те, що я останній раз їла невідомо коли, змусило взяти виделку до рук та їсти.

Плов виявився дуже смачним, але вкрай ситним. Мені вистачило пів порції, аби досягнути стану «досить», і після нього потягнулася до чорного чаю, який принесли.

Роман же повністю знищує свою порцію та нині дивиться, як я п'ю чай, охопивши широку чашку двома руками.

Його погляд уважний та пронизливий. Я відчуваю його, а свої очі боюся підняти.

Зараз ще гляну та покарання отримаю. Але зараз у нас же не сесія. Сидимо у цьому кафе як звичайні дівчина та хлопець.

Зирк на нього…

Я, напевно, ніколи в житті не втомлюся повторювати, які у нього гарні очі. Ніколи… Блакитні та бездонні.

Коли допиваю чай, то Роман розраховується, і ми йдемо назад до автівки. Він знову тримає мене за руку.

Зараз мій емоційний стан трішки покращився, бо коли заходили у це кафе, то я відчувала себе подертою та брудною лялькою, а нині не так все погано. Прийшла у себе, і діють його слова, що він не вийде за мої межі, які будуть встановленні.

Роман садить мене у авто, а коли опиняється поряд, то питає:

- Називай адрес - я відвезу тебе додому.

- А ти встигаєш? - дивлюся на свій годинник та розумію, що вже майже друга година дня. - Я можу таксі взяти. Ти ж начебто кудись спішив.

- Анастасіє, я завезу тебе додому, - стоїть на своєму та озвучує голосом… Голосом домінанта.