Невипадково - Стейсі Браун

- Не ризикуй! Я занадто голодна щоб їхати в місто.

- Справді? То може ми почнемо з десерту? – усміхнено промовлює, знов накриваючи мої вуста палким поцілунком.

- Мммм, -вирішивши підіграти йому, я відповіла, - не знала, що в тебе такий хист до кулінарії.

- Ти ще багато чого про мене не знаєш, - він загадково промовив ці слова і відкрив мені дверцята своєї машини.

- То розкажи мені. – мені хотілось пізнати його краще.

Завівши машину Беннет спитав:

- Що тобі цікаво?

- Ну … розкажи мені про своє дитинство.

- Ти журналістка і досі не знайшла досьє на мене? – він глянув на мене й весело посміхнувся.

- Скажімо так, я не типова журналістка. Біографіями видатних особистостей я не займаюсь.

- Ти мені лестиш, я не видатна особистість, - не переставав жартувати Беннет.

- Та тебе знає все місто! – зауважила я.

- Тим не менш, пишатись тут нічим. За офіційною версією, я хлопець з простої сім’ї, що завдяки наполегливий праці зміг побудувати кар’єру.

- А за неофіційною? – допитливо перепитала я.

Беннет став вкрай серйозним й не зводив очей з дороги:

- А за неофіційною… сім’ї в мене немає. Мене ростив і поставив на ноги Крістофер.

- Лейер? – здивовано перепитала я.

- Так. – він став вкрай серйозним, - Моїх батьків було жорстоко вбито коли я був ще малим. Мене врятувало диво. Куля, що залишила слід на грудях, не зачепила важливих органів. Крістофер був другом мого батька, тож після його смерті він став моїм опікуном і виростив мене, за що я йому дуже вдячний.

- Вибач, я не знала… - шокована його словами, я відчула що гіркий ком підступив до горла, - співчуваю…

- Не вибачайся, я навчився жити з цим. Я їх не пам’ятаю, може воно й на краще, - якась туга і гіркота в його словах змусили мене протягнути руку й взяти його теплу долоню в свою.

Не відриваючи погляд від дороги, він посміхнувся, й підніс мою долоню до свої вуст. Він ніжно поцілував мою руку. Його щетина лоскотала шкіру, та в цьому поцілунку я прочитала німе «дякую».

- Сподіваюсь, твоє дитинство було менш проблемним? – розслаблено спитав Беннет, змінивши тему.

- Це залежить від того з якої сторони подивитись, - невпевнено посміхнулась я, - мене виховувала мама. Ми постійно переїздили по всій країні в пошуках кращого життя. Так я змінила вісім шкіл.

- Вісім? Схоже, що пошуки кращого життя були не дуже вдалими.

- Так, було нелегко, але завжди цікаво. З того часу, я полюбляю подорожувати.

- А батько?

- Я його не знаю. Він нас покинув коли мені було менше року. Мама про нього ніколи не розповідала і заборонила питати про нього.

- Чому?

- Не знаю… мабуть він її дуже образив. Всі ці роки нам було нелегко. А від нього не було ніяких новин.

- І ти не намагалась його знайти?

- Навіщо? – злісно спитала я. – він той, через кого мама загубила своє здоров’я, працюючи на багатьох роботах. Я його так ненавиджу, що не маю ніякого бажання зустрічатись з ним.

Він більше нічого не питав, задумавшись про щось своє. А я намагалась заспокоїти себе, бо думки й розмови про батька завжди викликали в мене гнів. Не хотілось порушувати чарівну атмосферу нашого побачення, яке сповнювало мене приємними емоціями. Тож відволікаючись на дорогу, я забороняла собі думати про чоловіка, який відмовився від мене, як тільки я народилась.

Любі читачі, підкажіть чи бажаєте бонусний розділ завтра?