Невипадково - Стейсі Браун

Перебуваючи в своїх думках, я й не помітила, що ми вже приїхали на місце. Беннет зупинив машину та вийшов з неї. Я зробила те ж саме, та коли побачила де ми знаходимось, я не могла промовити й слова. Важко було повірити, що з усіх місць для побачень, цей чоловік привіз мене саме туди, де я мріяла побувати багато років.

- Це те, що я думаю? – здивовано попитала я його.

- Можливо.

- Ти і не уявляєш як я обожнюю коней! Я не була на іподромі з дитинства!

- Я радий, що тобі тут подобається, - відповів Беннет.

А я стояла й споглядала на неймовірної краси коней, які гуляли по полю й змушували мене почувати себе маленькою дівчинкою. Коли мені було дев’ять, ми два роки жили в маленькому містечку в трьох годинах їзди від Бостону неподалік іподрому. От тоді я й закохалась в цих чудових створінь. Подруга мами, що там працювала, дозволяла мені годувати, мити, розчісувати та навіть кататись на них. Й це були найпрекрасніші спогади дитинства. Найважче мені було, коли ми переїхали звідти в інше місто. Багато років я мріяла знов поїхати на іподром, хоча б просто помилуватись цими прекрасними тваринами. Але будучи підлітком такої змоги не було, а коли виросла, інші мрії та цілі витіснили цю маленьку мрію.

Зараз, стоячи перед десятками вишуканих жеребців, я не могла повірити своїм очам.

Беннет підійшов до мене та взяв за руку:

- Ходімо, нас чекає дещо цікаве.

Й ми рушили всередину конюшні.

- Оберемо одного коня на двох? Чи хочеш спробувати сама покататись верхи? – поцікавився Беннет.

- Навіть не знаю… Колись в дитинстві я проводила багато часу з конями й впевнено сиділа в сідлі, але з того часу минуло багато років, то ж я не впевнена…

- В тебе точно все вийде, - він перебив мене, - це як катання на велосипеді – якщо навчився, то вже не розучишся. До того ж, я завжди буду поряд.

Він багатозначно подивився на мене таким палким та красномовним поглядом, від якого я зашарілась. Та не встигла я оговтатись, як на порозі нас зустріла жінка, яка працювала тут. Після нашого знайомства вона запропонувала зайти та подивитись коней щоб обрати собі якогось.

Я з захватом підходила до кожного та зачаровано розглядала їх, гладила та іноді навіть пригощала яблуками, які робітниця іподрому люб’язно нам запропонувала. Весь цей час Беннет супроводжував мене й також знайомився з конями. Іноді я ловила на собі його погляд, який ніби вивчав мене.

Майже в кінці конюшні я знайшла коня, з яким мені захотілось познайомитись поближче. Беннет також обрав собі одного, й жінка повела їх готувати до прогулянки. Ми ж з Беннетом вийшли на вулицю.

- Що змусило тебе обрати іподром для нашої прогулянки? – знов поцікавилась я.

- Не знаю… може інтуїція… я люблю відпочивати за містом. Тільки в таких малолюдних місцях можна по справжньому відпочити… і до речі, - грайливо продовжив він, - це не прогулянка, а побачення. Я навіть не розглядаю варіант бути у твоїй френд-зоні.

- А у тебе немає ніяких шансів там опинитись, - усміхнено заявила я.

- Це вже радує.

- Рано радієш, я мала на увазі, що таких як ти не може бути серед моїх друзів, - я продовжувала глузувати над ним.

- Дай вгадаю… тому що я унікальний в своєму роді й ти ніколи не могла й мріяти про такого?, - ще більш грайливо заявив Беннет.

- От саме тому! - я театрально закотила очі й більш м’яко додала – Ти нестерпний, Беннет Браун!

- Саме тому я й подобаюсь тобі, - й він знов оголив свою фірмову усмішку.

Я не встигла нічого відповісти, оскільки наші коні вже були готові й ми мусили відправлятись.

Хоч я й мала досвід в катанні верхи, але все одно почувала себе невпевнено, тому Беннет люб’язно допоміг мені забратись на коня. Сам же він досить швидко вскочив на сідло. І я помітила як впевнено він себе почуває, отже зовсім не новачок в катанні верхи.

Прогулянка на свіжому повітрі наповнила мене натхненням і радістю. Сьогоднішній день повернув мене в щасливі моменти дитинства, і я ледь підстрибуючи виходила з іподрому. Замріяна, я й не помітила відсутність Беннета поруч. Я обернулась і побачила його позаду. Він повільно йшов за мною не зводячи очей з мене.

- Чому ти такий повільний?

- А ми кудись поспішаємо? – підходячи ближче перепитав він.

- Ні, просто спитала.

- Я просто милуюсь тобою. І хочу насолоджуватись кожним моментом, - після цих слів він притягнув мене до себе в обійми й нестримно накрив мої губи своїми.

Здавалось, я не могла бути щасливішою, але його поцілунок наче окрилив мене. Цей момент в його обіймах… я хотіла щоб він продовжувався вічно. Беннет грайливо спитав мене, все ще тримаючи міцно в обіймах:

- Що ти зі мною робиш?!!

Мені нічого було йому відповісти, я лиш зашарілась й опустила погляд. Він це помітив, посміхнувся й запитав, змінивши тему:

- Зголодніла?

- Ще б пак! – я й правда була голодна після такої прогулянки.

- Тут неподалеку є гарне кафе… або можемо повернутись в місто, пошукати щось вишуканіше?