Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший
Закінчивши трапезу вона повернулась до свого звичного маршруту, світлофор, поворот на перехресті, знову світлофор, світлофор, і ще з десяток світлофорів за кожні десять метрів. До школи варто було приїжджати завчасно, в принципі вона завжди так і робила, але зараз, вона приїхала ледве не під самий дзвінок, а отже припаркуватись було ніде, довелось кинути машину десь на узбіччі та трішки пройтись пішки.
В холі дитячої альма матер бігали сотні дітей, і ще більше дорослих, незважаючи на те, що Вероніка була тут щодня, вона все одно не могла звикнути до цих диких вересків, здавалося, що кожна присутня тут дитина вважає за потрібне перекричати іншу дитину, і так аж поки від цього звуку лопнуть вікна в цій будівлі. Зазвичай, коли вона сюди приходила, в холі було декілька людей, інколи вона приходила перша. В холі, по периметру були розміщенні лавочки, де батьки чекали своїх первістків, хол був настільки великий, що на цих лавочках одночасно могло поміститись ледве не дві сотні людей, Вероніка завжди сиділа найближче до виходу, але зараз тут було зайнято, більше того, усі місця були зайняті, їй довелось стояти біля дверей та виглядати свою доньку, аби та її не проґавила.
Знайти свою доньку в такому гамірі, було те саме що грати у «Знайди Волдо», адже всі діти були однакові, одягались в яскраві кольори, а дівчатка, в більшості носили розовий одяг, і її донька не була виключенням. Було б легше, якби і вона шукала свою матір, бодай поглядом, але ні, адже закінчивши заняття, маленька дівчинка теревенила з своїми однокласницями про щось своє, дитяче.
Майже одночасно, велика кількість батьків з своїми дітьми ринули до виходу утворюючи затор, Вероніці довелось покинути свою позиції біля дверей, аби її не заштовхали нахабні дорослі та їх ще нахабніші діти. Доньки все ще не було видно на горизонті, Вероніка знала що вона десь тут, розмовляє з однокласницею вихваляючись своєю новою розовою сумочкою яку її вчора купила мама, але знайти її поглядом було майже неможливо, адже вона було схована за спиною когось з дорослих. Люди все виходили і виходили, вона вже почала припідніматись на пальцях аби збільшити кут огляду, як раптом помітила, що на підлозі, біля її ніг перевзувається її донька. Її серце заспокоїлось.
— Доцю, а коли ти прийшла?
— Тільки що.
— А чого ти з мамою не привіталась?
— Не знаю. — продовжуючи робити свої справи неохоче відповідала вона. Вероніка присіла біля доньки аби допомогти їй зібрати речі в рюкзак.
— Маргаритко, що з тобою, тебе хтось образив?
— Ні. — сухо відповідала донька.
— Хочеш заїдемо по морозиво?
— Так, хочу, хочу, хочу. — з надзвичайною енергією відповідала дитина. Вероніка розуміла, що її обіграла семирічна дівчинка, адже вона спеціально вдавала образу і невдоволення, щоб хтось запропонував їй щось таке, що підніме їй настрій. Мати розуміла, що потурання дочці, ні до чого хорошого не призведе, адже вона почне неї маніпулювати, але як же можна було відмовити цій маленькій кучеряшці.
Поївши морозива вони поїхали до дому, Вероніці потрібно ще приготувати вечерю, а донька повсякчас відволікала матір щоб та віддала їй її телефон, Вероніка поглянула на дитину в намаганнях зрозуміти, як так сталося що семирічна дитина вже сидить в соцмережах, адже в її дитинство найкращими розвагами були мультики, які батьки забороняли довго дивитись, зараз вона б все віддала щоб Маргарита проміняла свій телефон на мультики. Не витримавши тиску дитини, Вероніка таки зламалась і віддала їй телефон, аби спокійно продовжити готувати та прибирати.
— А ти вже зробила домашнє завдання? — навздогін кричала Вероніка, «варто було це запитати до того як я віддала телефон» — думала вона.
— Я завтра зроблю.
З вітальні доносились звуки якихось модних відео, тих що показують в рекламі під час перегляду новин в інтернеті, Вероніка намагалась згадати який сьогодні день. Поглянувши на свій телефон вона здивувалась, «невже вже п’ятниця?», а це означало що звіт закрили сьогодні, і ніхто не отримає премії на роботі.
Повечерявши Вероніка відправила дочку чистити зуби а сама взялася перемивати брудний посуд, колись її життя було насичене, мало якийсь нестримний ритм, вона не могла зрозуміти, як вона не помітила що її життя перетворилося на буденну рутину. Вона звісно любила свою дитину і не вважала що народила надто рано, навпаки, більшість її ровесників вже переживали що їх діти передчасно завагітніють або підсядуть на якісь наркотики. Просто Вероніка непокоїлась що в її житті не вистачає чогось такого, що б викликало якісь нестримні емоції.
* * *
— Мамусю, ти спиш? — запитувала стурбована донька, Вероніка протерла очі, глянула годинник, 7:15 ранку.
— Чого ж ти до школи так завзято не встаєш?
— Не знаю.
— Може ти ще трошки поспиш?
— Я не хочу, я хочу дивитись мультики.
— Ну йди дивись.
— Я хочу з тобою дивитись мультики.
— Лягай біля мене, я включу мультики.
— Я не хочу тут дивитись, я хочу в вітальні дивитись мультики.
— Може ти тут подивишся?
— Ну мама. Я хочу там.
Вероніка розуміла що Маргарита знову нею маніпулює, це все через те що немає татка, він би дав ї жару, і вона все робила як він сказав. Бути матір’ю це важка робота, в тебе немає вихідних і відпустки, графік 24 на 7, важко звісно, але оплата надзвичайно висока, коли ти бачиш задоволені очі своє доньки, коли вона тебе обіймає і цілує, ти розумієш що здатен подолати будь що, аби відчути це ще раз, тож Вероніка подолала своє бажання повалятись у ліжку, взяла доньку на руки та пішла у вітальню дивитись мультики які вона ненавиділа хоч і знала всіх персонажів на пам’ять.
Поки увага Маргарити була прикута до телевізора, Вероніка намагалась трішки поспати, але донька тут же її будила, «потрібно прокинутись» думала вона собі, та пішла на кухню робити каву.
Почистити зуби, сніданок, домашнє завдання, відмова робити домашнє завдання, прання, прибирання, обід, знову домашнє завдання і знову відмова робити домашнє завдання, готування вечері, прибирання, кожні п’ять хвилин прибирання, невідомо звідки в цій хаті береться безлад, Вероніка більшість часу проводить на кухні а донька перед телевізором
