Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

Маргарита з Лілією не дуже ладнали, та здавалося, що тиск батьків, які надзвичайно сильно хотіли аби вони дружили давав своє в знаки. Можливо, ситуація була б іншою якби вони навчались в одній школі, адже вони були однолітками і могли б бути в одному класі, але, щодо вибору школи кожна мама вважала що саме її вибір правильний, Вероніка з Софією навіть були посварились щодо цього і не розмовляли довгий період часу, аж поки Максим не запросив їх на своє день народження де вони і помирилися. Це не було класичне примирення, коли перш каже «вибач», а інша «ні, це ти мене вибач», вони просто зробили вигляд наче нічого не траплялося і почали спілкуватись так як і зазвичай, а щодо дітей, то вони все ж таки дійшли маленької згоди і вирішили віддати їх обох на плавання в однин і той же басейн, так вони дуже багато вигравала, адже їхні діти більше часу проводитимуть разом, і для себе зможуть виділити час, і якщо раптом хтось не встигатиме відвести свою доньку в басейн, інша завжди підстрахує.

Поки діти розважалися в сухому басейні, а за ними приглядали стюарти, батьки розважались по своєму, Вероніка з В’ячеславом вели себе стримано, він не пив узагалі, а вона лише декілька бокалів сухого, тим часом як деякі інші батьки могли дозволити собі добряче напиватись та ще після цього сідати за кермо своєї машини незважаючи на дітей на задньому сидінні. Дивлячись на таких недбалих батьків, Вероніка поглянула на свого чоловіка і ще раз зрозуміла що кохає його, адже він би ніколи не дозволив собі такого, незважаючи на його дурний характер, він завжди ставив сім’ю на перший план, принаймні зараз вона так вважала, цілком можливо що вже через декілька годин, коли вивітриться вино, вона думатиме по іншому.

Найважчим у дитячому святі, це не організувати його, не п’яні батьки, не бійки дітей, ні, найважче це зупинити це свято, адже за будь-яких обставин, жодна дитина хоче першою покидати це свято, як тільки хтось з батьків спробує забрати свою доньку чи свого сина, одразу чуються хникання, сльози, крики, гамір. Споглядаючи цю картину, Вероніка думала як їй забрати до дому Маргариту так щоб вона не здіймала галасу, не те що вона вже хотіла до дому, ні, їй було приємно в цьому товаристві, тай більшість часу вона проводили з тими кого любить, балакала з чоловіком, або з Софією, або з донькою коли та прибігала до мами з якимсь проханням чи запитанням, але, Маргарита досі не виконала своє домашнє завдання, і потурати дочці вона не могла дозволити.

— Любий — почала Вероніка до свого чоловіка. — Нам вже пора їхати.

— Чому? — здивовано запитав він.

— Маргарита ще не виконала домашнє завдання.

— Але. — він важко вдихнув перед тим як вимовити наступні слова, зробив паузу, видихнув аби пом’якшити тон і не образити дружину. — Чому ви не зробили цього вчора?

— Вона не хотіла.

— Що означає «Вона не хотіла»? Ти її мама, якщо ти сказала робити домашнє завдання, то вона повинна його робити.

— Слухай, може ми не будемо це обговорювати тут? — досить тихими але жорстким тоном відповідала Вероніка, помітивши як за їхнім діалогом починають спостерігати.

— Гаразд, вибач. — сухо відповів він, та пішов по Маргариту.

Вероніка спостерігала як він наближається до дочки, їй було цікаво як же він впорається з таким не легким завданням, адже Маргарита не така проста як здається, вона своїм характером вся в маму і так просто вона на здається. В’ячеслав підійшов до сухого басейну, покликав Маргариту до себе, нахилився до неї і почав щось їй говорити. Вероніка і далі зацікавлено спостерігала за ними, «ось-ось вона почне плакати чи істерити» думала вона, але нічого такого не траплялося, В’ячеслав говорив до доньки щось серйозне, принаймні з серйозним виразом обличчя, Маргарити уважно його слухала і час від часу кивала на його слова, як раптом донька посміхнулась батькові, обернулась до інших дітей щось їм прокричавши та помахавши рукою, а потім спокійно пішла з батьком на зустріч матері.

— Як ти це зробив, що ти їй сказав? — не приховуючи своє здивування запитувала Вероніка.

— Я не розкриватиму тобі свої секретів. — жартома відповідав В’ячеслав.

— Я думала в нас немає секретів один від одного.

— Ну, це не зовсім секрет, в мене просто свої способи.

— Ну то розкажи мені. Ти ї щось пообіцяв? Новий телефон? Планшет?

— Ні, нічого такого.

— Доцю, що тато тобі сказав? — донька сиділа на задньому сидінні та щось зацікавлено дивилась в своєму телефоні не розуміючи про що говорять її батьки.

— Коли? — запитала у відповідь Маргарита.

— Коли ти гралась в басейні а тато тебе покликав і сказав що треба їхати до дому і робити домашнє завдання.

— Що мені тато сказав?

— Так, сонечко, що тобі тато сказав?

— Він сказав що нам пора до дому.

— А що ще він казав?

— Казав що треба робити домашнє завдання.

— А ще що казав?

— Нічого не казав? — відповідала Маргарита, вона говорила майже підсвідомо, адже за всю розмову вона так і не відірвала погляд від телефону, В’ячеслав тим часом сміявся з Вероніки, точніше з її спроб зрозуміти як йому це вдалося.

— Нічого не розумію, що ти їй такого сказав? — продовжила Вероніка до В’ячеслава.

— Та нічого такого я їй не казав. Просто пояснив, що вчора вона цілий день гралась і не робила домашнє завдання, тому сьогодні вона повинна піти раніше аби зробити домашнє завдання, бо вона ж не хоче щоб завтра в школі всі з нею сміялись бо вона буде одна хто не зробив домашнє завдання. Вона погодилась і ми пішли. От і весь секрет.

Вероніка була шокована реакцією доньки та трохи ображена на неї, адже якби вона сказала їй що пора іти до дому і робити домашнє завдання, Маргарита б закатала істерику. Вона так хотіла бути хорошою мамою для доньки, ніколи на неї не кричала не карала її, мабуть це і стало причиною такого не послуху матері.

Приїхавши до дому, Вероніка попросила В’ячеслава щоб він позаймався з донькою поки вона займатиметься домашніми справами, та це була лише відмазка від самої себе, адже в неї не було ні сил ні настрою сперечатись з донькою. Батька вона трішки побоювалась і поважала, тому