Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Корсо також зателефонував Катрін Бомпар: хотів поділитися новинами й попросити відтермінувати прес-конференцію на один день. Мабуть, під вечір вони матимуть не просто свідка, а підозрюваного у вбивствах Софі Серейс і Елен Десмора. Бомпар відмовила. Ба навіть почала вимагати пояснювальну щодо Собєскі. Корсо нашорошився: боявся пробовкнути якесь ім’я або щось зайве.
— Ти забув, що це я тебе всього навчила, — відрізала Бомпар.
Минула восьма, а копи так і не назбирали жодних конкретних даних. Лише припущення та зв’язки, які ще треба підтвердити. Стефан хотів, зокрема, знайти всі документи, які стосувалися розслідування злочину щодо Крістін Вуґ у 1987 році. Сподівався встановити збіги між першим убивством та двома іншими — коли загинули Софі та Елен.
Під час обідньої перерви вони домовилися піти в «Золоте сонце», а о дев’ятій уся група в стані бойової готовності зібралася в залі засідань. Інструктаж зводився до кількох слів: тепер усі зосереджуються на Філіппі Собєскі.
— Сток, у тебе є цілий ранок, довідайся потихеньку, чим він займався в ті дні, що нас цікавлять найбільше.
— Чому б просто не запитати в нього про це?
— Слід розвідати, куди ми пхаємося. Собєскі сімнадцять років просидів за ґратами. До того ж він — визнаний художник і відома постать. Нам доведеться раненько стати до роботи, аби спіймати його на гарячому. Людо, в тебе досі є знайомі у Флері?
— Трохи лишилося.
— Знайди час, щоб туди з’їздити, і збери інформацію про нього. Яким в’язнем був, з ким знюхався та інше. Собєскі провів там десять років, тож мають про нього пам’ятати.
— А я? — спитала Барбі.
— Ти? Зранку опитай по телефону людей з його оточення. Власника галереї, приятелів-художників, подруг тощо.
— Розкрию їм усі карти?
— Ні. Прикинься журналісткою. Після того, як він вийшов з тюрми, його постійно згадують у газетках і запрошують на телеефіри. Нікого не здивує твій дзвінок.
— А все решта? — поцікавився Людо.
Прозорий натяк на інші способи пошуку: можна опитати близьких знайомих Елен Десмора, передплатників Ахтара, покопирсатися у спільному минулому потерпілих…
— Наразі забудьмо. Цілу днину старанно ритимемо довкола Собєскі. До кропіткішої роботи можна долучити стажистів.
Корсо попрощався й зник у своєму кабінеті.
Попереду — найважче: дзвінок до Емілії. Добряче поміркувавши, вирішив піти в лобову атаку.
— Що тобі знову треба? — спитала вона якнайуїдливіше.
— Ти знайома з Філіппом Собєскі?
Емілія, явно спантеличена запитанням, відповіла не відразу.
За якусь мить прошепотіла:
— Це геній.
36
— Ти його знаєш особисто?
— Ми не друзі, але щоразу, коли зустрічалися, мене дивував його… надзвичайний розум.
У голосі Емілії відчувалися незвичні для неї шанобливість і поважність. Болгарка ніким особливо не захоплювалася, про поклоніння годі й згадувати.
— Де ти його зустріла?
— На одному з вернісажів.
— Тебе туди запросили?
— Я вже кілька років цікавлюся його творчістю. Утім, ми маємо спільних знайомих.
— Яких знайомих?
— Це допит чи що?
Корсо не відповів, просто відкашлявся: головне — не дратувати її. Вона володіла безперечно цінною для нього інформацію, тож він тепер просувався мінним полем: ази поліціянта — не плутати особисте життя з професійною діяльністю.
— Ти позувала йому? — спрямував розмову в інше русло.
Емілія досить добре знала Корсо й здогадалася, що в нього вже були певні докази, інакше він не питав би про таке.
— Одного разу довелося.
— Не твій стиль.
— Ти розслідуєш справу щодо Собєскі чи мене?
Корсо знов ухилився від прямої відповіді:
— Коли ми говорили останнім разом, ти стверджувала, що ніколи не позувала художникам.
— Моє особисте життя більше не має тебе обходити. Якщо не скажеш, задля чого влаштовуєш допит, я кладу слухавку.
— Собєскі підорюють у скоєнні одного зі злочинів, що я розслідую. Знайшли його скетчбук, де він зобразив тебе царицею Єгипту. Все, про що я тобі розповідаю, стосується лише роботи. Тільки не вигадуй, що я нібито користаюся з нагоди, аби…
— Ти завжди чиниш так само.
— Тож ти знаєш, що я можу зробити так, аби тебе терміново відправили додому як свідка.
Вона не здогадувалася, блефує він чи ні (насправді в нього не було повноважень примушувати її повернутися до Франції, зокрема для того, щоб поставити їй кілька запитань щодо художника, якого лише почали підозрювати), але далі вона вела розмову спокійніше:
— Про що ти хотів дізнатися?
— За яких обставин ти йому позувала?
— Ми зустрілися в 2014-му. Він одразу запропонував мені стати його моделлю. Вважав, що моя зовнішність чудово вписується в його всесвіт. — Вона захихотіла. — Не знаю, чи можна це сприймати як комплімент — ти ж бачив його картини…
Або Собєскі, або Емілія — хтось один із них брехав. Вона була надто гарною і вишуканою для оточення колишнього в’язня. Неважливо. Принаймні тепер він упевнений, що блокнот зі шкіцами належав йому.
— Де проводилися сеанси? В його майстерні?
— Так, в його майстерні. В Сент-Уані.
— А може, трохи далі?
Вона знову зареготала — ніби скло луснуло.
— Ти ревнуєш?
— Відповідай на питання.
— Нічого такого не сталося. Такі, як я, йому не подобаються.
— Але він збоченець.
— Проте не відповідає… моїм смакам.
У 15 він ґвалтував дівчат, 18-річним займався проституцією — вони мали б чудово порозумітися.
— Як ти вважаєш, це буйна людина?
— Він ніжний, мов ягня. Ніколи не бачила його розгніваним чи роздратованим. Якщо колись і вчиняв насилля, так це було тридцять років тому. Борги перед людством він давно сплатив і тепер є повноцінним членом суспільства.
Від її політкоректної промови відгонило штучністю. Світосприйняття Емілії було набагато складнішим і химернішим.
— Послухай, — зітхнула вона, начебто розмова раптом її втомила, — тобі значно простіше буде самому в усьому переконатися. Допитай його, якщо тебе мучать підозри.
— Дякую за
