Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
— У вас є фотографії його творів?
Жакмар передав іще одну теку. Синюшні або землисті, оголені й м’язисті постаті. Зі скупчення мазків вигулькували страдницькі, але й водночас сумні обличчя, ніби написані у стані гніву.
І зовсім не треба бути поліціянтом, аби здогадатися, що це наркомани, повії, в’язні, люди з низів, та Собєскі вдалося, як і в альбомі зі шкіцами, уздріти в них певну чистоту й невинність.
Різка, насичена й виразна картина зараз припала Корсо до смаку. Здавалося, що художник скрутив живопис у баранячий ріг, а тоді занурив у найогиднішу дійсність. Але завдяки глибокому співпереживанню він зумів викристалізувати трагедію знедолених чоловіків та жінок і перетворив їх на істот з тонкою душею, майже янголів. Двір Чудес[58] пишався б таким особистим портретистом.
Останні світлини остаточно добили поліціянта.
На одному із зображень він побачив Елен Десмора. Це був великий портрет (120 х 160), датований 2015 роком, на якому танцівниця позувала у три чверті оберту, на першому плані — ліва рука, якою вона на щось спиралася, голова злегка нахилена, погляд спідлоба, чорняве підстрижене волосся з гривкою намальоване чітко і схоже на каску. Міс Вельвет мала на собі робочий одяг: бузкове боа, чорні стринги. Але полотно геть не було сповнене нео-бурлескного настрою. Блідолиця модель поглядала стримано, з тривогою. Шкіра ожила нашаруванням білого, бежевого та брунатного. Окрім пір’ястої змії на шиї, яскравим кольором намальовані лише тату, що оживляли перший план картини, оповивши, мов ліани, плече й руку дівчини, з якої вони начебто висмоктували останні соки. Логіка екваторіального лісу — існування, що живиться смертю… Над місцем жорстокого двобою височіло обличчя, що краяло серце красою й безневинністю.
Корсо пробрали дрижаки. Він поклав світлини й просунув руки під стіл. Підіб’ємо підсумки. Собєскі виявився автором щоденника з ескізами у «Сквонку». Без сумнівів. Він же був коханцем — «особою, що заміняє батька» — Елен Десмора. Теж без сумнівів. Йому можна було б накинути роль близького друга Софі Серейс. А ще був добродій у капелюсі з музею в Мадриді — він чудово вписувався в загальну картину.
— Отож, — бадьоро вимовив Корсо, — виділимо основні пункти, гаразд?
— Я щойно вам усе розповів.
— Ок. Але чому ви впевнені, що Собєскі — та людина, яку ми шукаємо?
— Ну… Бо він у той самий спосіб скоїв свої злочини!
— Але існує чимало розбіжностей, хіба ні?
— Я радше назвав би їх схожими деталями.
— Ви мені розповідали про крадіжку зі зламом…
— Тож ви зовсім не слухали мене? — образився Жакмар. — Собєскі грабував дім, коли його застукала Крістін Вуґ.
— Вона китаянка за походженням?
Коп з Юри ошелешено втупився в нього — мабуть, і це вже встиг пояснити. Стояв, розвівши ноги, між якими поставив прямо тростину, на яку поклав схрещені руки. На пальцях він носив чимало каблучок, одна з яких була прикрашена черепом.
— Вуґ — ельзаське слово. Означає «ставок».
— Продовжуйте.
— Собєскі схопив її та зав’язав білизною. А тоді задушив і розчавив обличчя. Так само і в обох ваших убивствах.
Жакмар не міг знати всі деталі злочину. У пресі згадувалися лише зашморги з білизни й лицеві рани. Порізи на обличчі Крістіни Вуґ відрізнялися від тих, що були в стриптизерок, радше виказували лють і осатаніння нестямного грабіжника. Щоправда, тоді Собєскі не був іще художником…
— Чому ж лише тепер ви наважилися завітати до нас?
Жакмар ударив тростиною об підлогу:
— Кумедний ви. На пенсії я вже десять років. Живу на самоті поблизу лісу Шаюз. Я вже геть забув про злочини та усіляких мерзотників. Навіть не чув нічого про останнє вбивство. Довідався про нього випадково, коли слухав новини на другому радіоканалі сьогодні вранці. Відразу побіг купляти «Недільну газету». «Кат його забирай, — подумав я, — Собєскі знову взявся за старе!» Негайно сів на потяг — і ось я тут!
Корсо поглянув на годинник: 22 : 30 — ще є час усе обміркувати. Хоч який самітник, Жакмар і далі стежив за Собєскі (про що свідчили знімки теки-акордеона), — мабуть, головна справа у його житті.
— У ті часи саме ви заарештували Собєскі?
Він ствердно махнув головою — ніби відправляв минуле в нокаут.
— Розслідування тривало шість місяців, ми склали сотні протоколів… Невловимий тип. Ані свідків, ані відбитків, жодної зачіпки.
— Як ви його схопили?
— Як це часто трапляється: випадково. Йолоп перепродав низку гравюр антиквару з Аннмасса в 1988-му році. Вони щось не поділили, і Собєскі його віддубасив. Антиквар поскаржився в поліцію. Нападника затримали. У той час Собєскі, звичайно, зізнався в скоєнні лише одного злочину. Стосовно гравюр.
— Що ви побачили спільного в цих справах?
— У Вуґів ми знайшли обтягнутого шкірою ґудзика. Від куртки з хутряним коміром. У розслідуванні вона нам ледь чи стала в пригоді, а потім ми його затримали — ото телепень! — мав на собі таку саму куртку! Навіть ґудзика нового не пришив.
— Щось не віриться.
— Тому що ви не знаєте Собєскі, він хитрий, але вважає, що йому закон не писаний. До того ж у ньому є щось звіряче. Людина він розумна, але тварина деколи вигулькує з нього.
— Навіть важко повірити, що він зізнався в убивстві тільки тому, що знайшли ґудзик.
— Звичайно, ні, але на споді куртки лишилися сліди крові. Тої самої групи, що в Крістін Вуґ.
— Хай там як, звучить непереконливо.
Жакмар зітхнув. Не для того він здобув перемогу тридцять років тому, аби тепер зносити кпини якогось упертюха.
— Ви коп чи хто? Куртка була лише першою ланкою, що потягла за собою все решту. Собєскі запроторили за ґрати, — аби витрясти зізнання, — потім опитали його тодішню коханку, якусь випадкову хвойду з Безансона. Вона переполохалася й підтвердила попередні свідчення.
— Ви вже допитували її раніше?
— Собєскі був у нашому списку. Шельма залякував повій у кварталі Баттан — працював на користь місцевих звідників. Був схиблений на сексі, й кілька разів його затримували за зґвалтування та агресивні дії.
Описані події кримінальної хроніки аж ніяк не пасували постаті зловмисника, якого вони розшукували: той був ретельним,
