Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

дружні стосунки змалечку, а про історію будівлі «Сквонк» та її мешканців — і поготів. Щодо розширення штату для проведення розслідування: до них прибули стажисти, і їх відразу розділили на дві групи: одні мали обійти сусідів, а решті доручили зібрати свідчення, що посипалися на них після того, як стало відомо про вбивство Міс Вельвет — люди мало не збожеволіли.

І справді, група так виснажилася, що тепер годі було розворушити її будь-якою новиною. Тож Корсо вирішив, що впорається з пошуками сам — відтоді, як він натрапив у Мадриді на художника в борсаліно, справа набула особистого відтінку. Поза тим, не слід забувати про Бомпар, яка зранку чекатиме на доповідь для прес-конференції: роботи вистачало на цілу ніч.

— Гаразд, — проказав він насамкінець, — відпочивайте. Завтра почнемо знову о дев’ятій.

Копи переглянулися й мовчки повставали.

Корсо зачинився в кабінеті і з ноутбуком на колінах умостився на невеличкому дивані, що слугував «куточком-вітальнею» у крихітній кімнатці.

Перед тим як поринути в мережу, він на кілька секунд замислився над образом, що вимальовувався. В’язень. Художник. Підтоптаний ласун, що полюбляв, сховавшись у підвалі, малювати стриптизерок, а потім відібрав для себе двох із них.

Чому він їх убив? Пройнявся думкою про покарання. Софі й Елен танцювали стриптиз, але сам виступ, біла шкіра, простосердість дівчат здавалися такими безневинними, так припали йому до смаку, що художник зумів уловити дитячу грацію в зазивних рухах артисток, у тому, як вони роздягалися в нехитрому спектаклі.

Аж ось на поверхню спливли вади акторок бурлеску: Софі отримувала задоволення від найстрашніших катувань, Елен шукала кохання та розради в обіймах трупів. Може, їхній гуру просто розчарувався? Може, вирішив, що вони заслужили на покарання? Корсо не забув про джерело натхнення злочинця: картини Ґойї, де були зображені каторжанин, чаклунка, виснажений хворобою вмирущий…

Задзеленчав стаціонарний телефон. На якусь мить він завагався. Згодом насилу відірвався від канапи й підняв слухавку.

— Коменданте? — У голосі вартового відчувалася повага й водночас невпевненість. — Якийсь пан чекає внизу: хоче вас бачити. Дозволити йому піднятися?

Корсо глипнув на годинник: уже по 21-й.

— Як його звати?

Пауза. Новенький, напевно, роздивлявся документ відвідувача.

— Ліонель Жакмар.

— Не знаю такого. Хай забирається геть. Тобто, — схаменувся, — скеруй його до поліціянтів, що збирають свідчення. Якщо вони пішли додому, хай завтра приходить, у робочий час.

— Стверджує, що він із наших, — тихо додав новачок.

— Бачив його жетон?

— Він на пенсії.

Корсо зітхнув:

— Хай підніметься.

— Є ще одна проблема… Він з особливими потребами.

— Себто?

— Шкутильгає. Пересувається з палицею.

Корсо знову зітхнув.

— Скажи йому, хай скористається ліфтом на сходах Е. Чекатиму на нього на четвертому поверсі.

Корсо проминув перший коридор, а тоді другий, аж нарешті дійшов до ліфта — або радше вантажного підйомника, — яким перевозили людей з особливими потребами або норовливих підозрюваних, що відмовлялися підніматися сходами.

Відчинилися двері — і Корсо побачив пана близько шістдесяти років у чудернацькій камізельці з багатьма кишенями, у стилі «репортер». Посивіла чуприна, різнокольорові очі — колючі, як дріт, геть не чорні перли, — скуйовджена борода. Якийсь блазень.

Корсо ледь не натиснув на кнопку першого поверху, аби той не встиг перетнути поріг кабіни, але примусив себе поводитися чемно, відрекомендувався й пропустив відвідувача на поверх, що належав Бригаді карного розшуку.

— Ліонель Жакмар, — представився гість із різким акцентом мешканця Франш-Конте. — Я служив у Безансонській РССП в 90-х роках. — Розсміявся. — Справжній юрасець!

Він сперся руками на тростину, ніби хотів устромити в землю кострубату палицю з полакованого дерева, як у героя роману Жіоно[57].

— Вибачте, що так пізно… Потяг затримався: якісь технічні несправності. З Безансона — відразу до вас! Вирішив зазирнути в 36-й, перед тим, як їхати в готель.

«Десять хвилин, — подумав Корсо, — ані секундою більше».

— Прошу, йдіть за мною. До мого кабінету.

Він повагом сунувся коридорами, а позаду плентався його довгов’язий гість. Нарешті вони дісталися кабінету. Перед тим, як запропонувати відвідувачу стілець, Корсо відверто запитав, чому той до них прийшов.

Жакмар не розгубився, хитрувато усміхнувся й підніс тростину, наче хотів три рази нею гупнути.

— Дуже просто, я знаю, хто вбивця.

Частина друга

33

Корсо посадив кульгавого відлюдника в крісло й узявся терпляче, просто із поліційної солідарності, слухати його гнівну промову: той розводився про невдале пограбування в околиці Безансона в 1987 році, вбивство доньки господарів місцини й арешт зловмисника кілька місяців потому. Стефан не переривав, але подумки прокручував приказку, яку сам собі вигадав: недільний вечір не може бути добрим, лише гіршим…

Проте почав прислухатися уважніше, тільки-но Жакмар розповів, що згаданий Філіпп Собєскі відсидів сімнадцять років у тюрмі, з них десять — у Флері-Мерожис, і був звільнений у 2005 році. Він аж на ноги схопився, коли юрасець додав, що Собєскі домігся безумовної реабілітації і став художником. Почав писати картини під час відсидки й навіть виставлявся останніми роками поза межами буцегарні, а незабаром став відомим у середовищі паризької артистичної богеми.

— Маєте його фотографії? — перервав Корсо.

— Я вам привіз ціле досьє, — обізвався Жакмар так, ніби й не помітив, як змінився голос співрозмовника.

Він витяг із портфеля теку в тканинній палітурці. Усередині, в одному з файлів — у школі їх носять у так званих теках-акордеонах — містилися вирізані з журналів зображення чоловіка. Скинувши на них оком, Корсо зрозумів, що саме його він і шукав.

Років шістдесяти, сухий як тріска, зі змарнілим обличчям, у тісному білому костюмі сутенера й верблюдячому пальті, накинутому на плечі, з викликом поглядав зі світлин. Борсаліно, теж білого кольору, хвацько насунутий на голову, лише підкреслював, що перед вами — справжній шалапут.

Корсо заклякнув, аж серце застрягло йому в грудях, як куля поперек дула пістолета. Якщо б йому довелося створювати фоторобот чоловіка з Мадрида, він зобразив би його саме так.

Світлина належала до низки знімків з модного журналу 2011 року. Там були й інші фото. Хай який старосвітський вигляд мав колишній в’язень, Корсо збагнув, що фотосесія була гостромодною — елегантний костюм був від славетного італійського дизайнера.

Зокрема дописи під знімками свідчили про те, що він — людина непроста: багато чого навчився від життя, — що завжди подобається ЗМІ та різним інтелектуалам, — і як убивця спокутував