Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
— Сирійські біженці.
Уже понад два роки люди, що повтікали від диктатури Башара аль Асада або утисків ІДІЛ, зупинялися тут, біля в’їзду до Парижа, й чекали на папери та допомогу з боку французького уряду. Корсо чув, наприклад, що його колеги влаштовували облави на орди сирійських жебраків, які підбігали на червоне світло до машин і випрошували гроші — всі вони згодом виявлялися румунами або ромами.
Мимоволі Корсо пригальмував, аби роздивитися разючу, як з минулого століття, нужденність, що ширилась поблизу розкошів столиці. Не був вражений чи обурений: він багато подорожував, тому знав, що лише за кілька сотень кілометрів від цивілізації можна натрапити на вічне убозтво, що паразитує на «тілі суспільства», як свого часу казав Ніцше. Своєрідність полягала в тому, що від злиднів люди потерпали всього за декілька метрів від блошиного ринку Сент-Уан, де самі парижани полюбляють щонеділі зранку порпатися, торгуватися, вдавати із себе бідних.
— Підеш туди? — нетерпляче запитала Барбі.
Поблукавши вулицями, розташованими перпендикулярно до проспекту Мішле, де аж роїлося від наркодилерів у каптурах, що навіть і не ховалися, вони опинилися перед старою котельнею, у якій Собєскі облаштував собі майстерню. Величезну кам’яну будівлю XIX століття художник придбав п’ять років тому.
Якийсь час вони розглядали масивну червону споруду: тисячі квадратних метрів, повністю відновлених, прикрашених згори даховими вікнами, ніби заскленими хатинками, що пропускали всередину одночасно вертикальні та скісні промені світла.
— Зенітне освітлення, — іронічно підсумував Корсо. — Сприяє творчому натхненню.
— Прошу?
— Забудь.
Вони попрямували до вхідних дверей — великої шиби в чорній металевій рамі, крізь яку можна було милуватися велетенськими полотнами Собєскі, які виставили на огляд усередині приміщення.
Корсо натиснув кнопку домофона й стисло відрекомендувався:
— Поліція.
Вони чекали понад хвилину, аж нарешті вигулькнув низенький добродій у нічній сорочці, замурзаній плямами фарби. Зблизька вона більше скидалася на блузу, що її носили художники в XIX сторіччі.
Собєскі замахав їм руками за шибою — йому було весело — і взявся відсувати важкий замок вхідних дверей.
Світло падало на художника ззаду, й Корсо помітив, що під блузою той був зовсім голим, на ногах мав берці без шнурівок, а на голові — чорну шапку із закотом.
Мабуть, роки, проведені за ґратами, безжально висушили його, і тепер він здавався зголоднілим. Однією рукою Собєскі повертав клямку, а в другій тримав шпатель з налиплою клейкою масою. Справжня карикатура.
— Заходьте, заходьте, — прогугнявив Собєскі. — Я на вас чекав! Наша спільна подруга мене вже попередила…
Барбі скривилася, а Корсо намагався приховати гнів за усмішкою. Звісно, Емілія мордуватиме його весь час. Але звинувачувати він міг лише себе: навіщо було її вплутувати у розслідування.
— Ходіть за мною, підемо до майстерні.
Собєскі якось дивно перекручував слова, що пасувало до його голосу. Розмовляв напівпаризькою-напівприміською говіркою, а після довгого сидіння в тюрмі ще більше почав спотворювати слова. Ковтав склади й випльовував якісь шпичкуваті цурпалки.
Вони крокували просторими залами, де висіли портрети заввишки більше двох метрів. Картини справляли неймовірне враження: оголені чоловіки (очевидно, порноактори) і напівроздягнені м’язисті або повні жінки (стриптизерки, повії, зірки еротичних фільмів) хизувалися тілами, написаними нерівними пластами в’язкої фарби, у яких відбивались численні білуваті зблиски й розмиті блакитні плями світла.
Собєскі був незвичним митцем. Різким, сороміцьким, навіть вульгарним, але здатним створити неймовірне тло на відміну від більшості визнаних художників, що задовольнялися зображенням простеньких корівок або ліпили позаду моделі пагорби. У його картинах відчувалася природна міць живопису, бентежне ушляхетнення дійсності, яку він змальовував мазок за мазком за допомогою пензля.
Сама місцина вражала благородством. Стіни зал — геть білі, стелі — під десять метрів, у кожній кімнаті з дахового вікна ллються хвилі сліпучого світла. Гідне приміщення для будь-якої кращої галереї сучасного мистецтва в Парижі.
Усередині майстерні, навпаки, царювали розгардіяш і безладне скупчення речей. Неторкані полотна спиралися на стіну, інші, вже початі, поцятковані однокольоровими плямами на кшталт великих монохромів, ще інші стояли обгорнуті грубим рядном. Ще одну картину він якраз писав — на ній була зображена брезкла, огрядна жінка на прочавленому велюровому дивані. У пам’яті вигулькував твір Люсьєна Фройда «Сплячий інспектор допомоги», який продали в Нью-Йорку на аукціоні Крістіз за 34 мільйони євро.
Собєскі широко махнув рукою в бік бедламу, ніби вказував на головний витвір мистецтва: на долівці валялися різноманітні рами, ганчірки, шмати полотен, крісла, цебра, де мокнули пензлі й щітки, усілякі незрозумілі предмети…
Справжнє видовище становила стійка-верстат, що тягнулася вздовж лівої стіни й була вщент забита тюбиками, бідонами, пляшками, пензлями, ножами…
— Шампанського? — запропонував Собєскі.
Між палітрами й щітками гордо стояло цебро з льодом, укрите блискучими краплями-перлинками. Поліціянти відмовилися пити (була тільки одинадцята ранку), але водночас перезирнулися: поряд з пляшкою вони побачили лещата, міцно прикріплені до стійки. Зазвичай таким інструментом користуються, коли вставляють картини в рами, але він також міг би прекрасно слугувати для затискання голови Ніни Віс або Міс Вельвет.
«Надто просто», — подумав Корсо й відразу відчув у роті металевий присмак, наче щойно відкусив шмат фольги. Він добре знав, що це означало: непомильне передчуття замороки, що чекала на них попереду…
38
— Ви знаєте, чому ми тут?
Собєскі, що стояв з келихом шампанського в руці, спираючись на стійку та схрестивши ноги, махнув головою у відповідь. Його усмішка не віщувала нічого доброго.
— Тоді спитаю у вас, що ви робили в ніч з четверга 16-го на п’ятницю 17 червня 2016 року та в ніч з 1-го на суботу 2 липня.
— Я вже перевірив у записнику: був із жінками.
— Ви занотовуєте такі речі в записнику?
Собєскі відпив великий ковток, а тоді підняв брови з удаваним жалем.
— У мене їх стільки! Зворотна сторона успіху. Щойно вийшов із тюрми — і почалося!
Яка гидка пика. В сорочці та шапці, що була схожа на чорну підгорнуту панчоху, у роззявлених шкарбанах він ніби свідомо грав у якійсь комедії Мольєра, виконував роль у гротескній п’єсі.
— Ви не могли б допомогти нам зв’язатися з ними?
— Можу повідомити імена, але не телефонні номери.
— Чому?
— Я просто їх не знаю. І
