Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
— Я згоден, — не вагаючись, мовив Кирилюк.
— У вас є час подумати.
— Для чого ж думати? Ви відкрили всі карти, коли б у мене було вдвоє менше шансів, я вирішив би так само.
— Я сподівався, що ви згодитесь… — І раптом: — Як ви сказали, внутрішній голос?
— Але ж ви вчили мене довіряти лише фактам…
— У тебе гарна пам’ять.
— Як і личить розвідникові.
— Тоді не витрачатимемо часу. Нас цікавитиме все, що стосується лабораторії Мара. Де вона міститься, стан і обсяг робіт, система охорони, промислова база. Особливо — координати промислових підприємств. Запам’ятовуй усе, навіть дрібниці, навіть незначні подробиці — іноді така подробиця дає ключ до розв’язування цілого комплексу проблем. Дуже важливо дістати оригінали чи копії наукової документації лабораторії, робіт окремих науковців, схем, формул, хоча, — зітхнув, — це майже неможливо.
— Але ж випадок з зошитом Геллерта…
— Такі випадки не повторюються. Думаю, тобі треба знайти Лотту і під якимось приводом витягти її у Берлін.
— Єдиний правильний хід. Без Лотти нічого не вийде — ні знайомства з Лауерами, ні зустрічі з Мором.,
— Шкода, вони знають тебе як Германа Шпехта, — скривився майор. — Ми зараз би такі документики зробили… — кілька секунд помовчав, обмірковуючи щось. — П’ятнадцятого березня о третій годині чекатимеш мене на розі Унтер-ден-Лінден і Фрідріхштрасе. Якщо я не з’явлюсь до четвертої, прийдеш шістнадцятого і сімнадцятого. Коли мене не буде і в ці дні, вважай, що ти щасливіший за мене, і дій на власний розсуд.
— Для чого ж такий песимізм?
— А я не збираюсь потрапляти в гестапо. Та ми повинні бути готові до найгіршого. — Скачков зблизька зазирнув Петрові у вічі. — Ти все зрозумів?
У Бреслау Шпехт пробув дві доби — рівно стільки, скільки знадобилось Гансу Кремеру, щоб уладнати з ним фінансові справи. Лотта, дізнавшись про поїздку Германа до столиці, вирішила побувати у своєму берлінському будиночку і побачитись нарешті з Дорою Лауер. Старий насупився — знову зайві витрати, та напрочуд швидко погодився: Ганс Кремер не ворог своїй дочці, а Герман Шпехт не якийсь фізик чи військовий — солідний комерсант. Комерцію ж ювелір вважав рушійною силою прогресу, а людей, котрі досягали на її тернистому шляху успіхів, ставив до першої шеренги і легко прощав їм всілякі вади.
Шпехт і не сподівався, що все так швидко владнається. Гадав, доведеться знаходити різні приводи, аби переконати Лотту трохи повеселитись у столиці, а воно ось як обернулось! Початок непоганий — і Герман з задоволенням допомагав Лотті у її клопітких лаштуваннях. Лише тепер він остаточно зрозумів, що підготуватись жінці до подорожі — це не якась дріб’язкова справа: Лотта пакувала свої чемодани півдня, повідкривала всі шафи, переглядаючи костюми, сукні та взуття. Відбираючи сукні, вона затіяла з Германом веселу гру, яка однаково подобалась обом. Лотта одягала сукню і демонструвала її Шпехтові, а він зобов’язаний був оцінити вбрання і винести остаточний присуд — залишатися сукні у шафі чи зайняти місце в одній з двох валіз, якими жінка вирішила обмежити свій багаж.
Починаючи цю гру, Лотта не думала, що це — кращий спосіб показати себе Герману якнайефектніше. Та природне жіноче кокетство підштовхувало її, вона вибирала сукні й костюми, котрі найбільше пасували їй. Перехоплюючи погляди Германа, Лотта червоніла, як дівчисько. В його очах вона читала і визнання своєї привабливості, і здивування, що не помічав цього раніше, і якусь незрозумілу для неї збентеженість.
Вони вже перебрали більшість гардероба, і жінка вирішила зупинитись на своїй найулюбленішій вечірній сукні. Блискуча, чорна, вона гарно облягала її струнку постать, робила Лотту трохи вищою. Сукня була без рукавів — ніжні білі руки з ямочками біля ліктів відтінялись темним кольором плаття.
Жінка вийшла у цій сукні, втупивши погляд у підлогу і, навіть не глянувши на Германа, відчула, що він милується нею. Лотта підвела на Шпехта очі — і раптом їй стало соромно. Вона вибігла до своєї кімнати. Трохи заспокоїлась, скинула сукню і стояла перед дзеркалом у самій коротенькій прозорій сорочці, сама дивуючись з краси й принадності свого тіла і знаючи, що віддала б усе заради хвилинної ласки Германа.
А він лаяв себе за те, що йому подобається ця жінка. Лаяв себе і давав найурочистіші обіцянки не захоплюватись вродою Лотти… Але не був певен, що не порушить їх. Знав твердо, це захоплення не завадить йому робити справу, заради якої їхав до Берліна.
Відбули нічним поїздом — і вранці були вже в Берліні.
По-весняному припікало сонце, вулиці заповнював дзвінкий капіж. Сонце віддзеркалювалось у калюжах, вікнах, навіть на довгому стволі зенітної гармати, що стояла у привокзальному сквері, грали сонячні зайчики. Ця гра світла й тіней, приховувала потворність міста, де на кожному кроці все нагадувало про війну, — зруйнований авіабомбою будинок поруч з вокзалом, довга черга біля магазину…
Шпехт хотів іти розшукувати таксі, та Лотта зупинила його — їх зустрічав розкішний чорний “мерседес”.
— Дорин вітчим, — пояснила, — обіймає високу посаду, і подруга потурбувалась про нас.
Машина швидко довезла їх у Шенеберг до Лоттиного будинку. Збудований ще на початку століття, він відрізнявся від модерної вілли Кремера у Бреслау — стрільчасті вікна, незручні виступи й закути, маленькі балкончики на другому поверсі — все це прикрашало будинок, але не створювало зручностей для мешканців.
Перший поверх займали квартиранти із зруйнованих бомбардуванням будинків. Одну з двох кімнат другого поверху Лотта запропонувала Германові. Він почав одмовлятись — мовляв, це може викликати плітки.
— Хвилюєтесь за своє добре ім’я, — засміялась Лотта. — А я за своє не боюсь.
Герман, влаштовуючись у довгій темнуватій кімнаті, думав про Роберта Мора, прикидав, як делікатніше і непомітніше натякнути Лотті, щоб вона влаштувала зустріч з ним. І не знав, що саме в цей час Мор був поблизу їхнього будинку — піднімався сходами музею історії живопису.
Останнім часом у Мора рідко коли був гарний настрій. Це почалось після поїздки у Норвегію, де він на власні очі побачив практичні результати роботи, в якій була і його частка. Раніше, коли Мор працював над теоретичними розрахунками, він хоч і знав, до чого все це приведе, уявляв зброю, у котрій використано пекельну силу атома, чимсь далеким і нереальним. Впевнившись, що роботи просуваються значно швидше, ніж він думає,
