Українська література » » Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

---
Читаємо онлайн Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
насправді, не забувай ні на мить, у цьому твій порятунок — це дасть тобі сили подолати всі перешкоди. Розумієш, може, я й кажу трохи красиво, та суть саме в цьому. Серце нехай болить, ніхто з нашого брата неспроможний перебороти цей біль, але ж, подумай, саме він і свідчить, що ми — люди, дає нам можливість робити те, що ми робимо. Важко ховати свої людські почуття, страшенно важко, але ж це перша умова нашої діяльності. Але ж тим і відрізняється розвідник від звичайної людини, що нерви й розум у нього іншого гарту, що вміє наступити на горло власній пісні.

— То ж справжній, а я хто?

— Ти сам не знаєш, хто ти! — серйозно сказав Скачков. — І давай умовимось — без самоприниження. Ти ж знав, на що йдеш?

— Звичайно.

— І що дорога твоя не буде встелена квітами?..

— Не смійтесь!

— А я й не сміюсь. Квітів не буде — це ясно. Але треба йти так, щоб не подряпатись об колючки.

— Подряпатись не страшно, — зауважив Петро і раптом широко усміхнувся. — Подряпатись — пусте, а от щось таке зробити, аби їм добряче дошкулити, — тоді й життя не шкода.

Скачков зміряв Кирилюка уважним поглядом. І раптом напружився, наче перед стрибком. Петро помітив: його світлі очі нараз набрали синюватого кольору, стали наче колючі — майор, здається, заглядав йому в саму душу й читав думки.

— Буде тобі таке завдання, друже, — почав він, нахилившись до Петра. — Складне й небезпечне…

— Звичайно, стрибати з літака у ворожий тил, аби побалакати зі мною на абстрактні теми, — дивна розкіш…

Петро мовив ці слова — й загнувся. Подумав: майор може образитись. Справді, Скачков примружив очі, куточки вуст у нього нервово сіпнулись, та він одразу опанував собою і відповів весело:

— А тобі все одно не розсердити мене. Тим більше, що ти правий на всі сто: стрибати сюди без мети — надто велика розкіш.

Майор помовчав, ніби чекав на запитання, та хлопець вирішив нічим не виказувати своєї цікавості. Видно, це сподобалося Скачкову, бо сказав лагідно:

— Ти, лейтенанте, і сам не знаєш, яку кашу заварив…

Петро знов-таки нічим не видав свого хвилювання.

— Через той зошит, — продовжував майор, — ми натрапили на інститут, котрий б’ється над створенням секретної зброї.

— Невже? — видихнув Петро.

— Теоретичні розрахунки покійного Геллерта, — ствердив Скачков, — мають неабияке військове значення. Ось чому Мор і приїхав у Бреслау — йому потрібні були деякі висновки Геллерта, вони значно прискорювали роботу.

— Отже, — зрадів Кирилюк, — зошит зацікавив і наших вчених?

— Лише в якійсь мірі. Мені здається, що ми вже завершуємо розробляти цю проблему. Розрахунки Геллерта майже нічим не допомогли нашим вченим, але цей зошит дав нам можливість визначити, в якому приблизно стані робота у ворога. Крім того, знаючи про одного з працівників інституту — маю на увазі Мора, — нам вдалося встановити, де міститься вельми секретна лабораторія, ну і… — витримав паузу, — ще деякі дані..

— А тепер, — здогадався Петро, — використовуючи моє знайомство з Мором, необхідно встановити з ним контакт?

Скачков не відповів на запитання.

— Розкажи про Мора, — попросив. — Коротко. Основні риси.

— Він справив двоїсте враження. Відразу сподобався мені. А я, мабуть, йому. Почали розмову, як давні приятелі. Раптом сховався, мов слимак у черепашці. Досі не знаю — чому, може, я щось бовкнув недоречне. Людина розумна й спостережлива, захоплюється живописом. Гадаю, трохи безвільний — пливе за течією, але ж не дуже симпатизує гітлерівцям.

— Чому так думаєш?

— Він приїздив з есесівцем Амреном, начальником охорони.

— Знаю.

— До Амрена Мор ставиться зневажливо. І… побоюється його.

— Одна справа — його стосунки з цим есесівцем, інша — ставлення до фашизму, — розважливо сказав майор. — Він же виконує їхні завдання, створюючи нову зброю. Саме те, що він розшукував зошит Геллерта, свідчить про це.

— Я не можу нічим підтвердити свою думку, але ж внутрішній голос підказує мені, що це так. Інтуїція…

— Інтуїція — велике діло, — пробурмотів Скачков, — та все ж… Вчись довіряти фактам, і лише фактам.

— Важко так жити на світі…

— А хто сказав, що саме так треба жити? Ось переможемо, тоді й прислухайся до цього, як його, внутрішнього голосу… Але ж, — потер скроні, — не в цьому річ. Річ у тому, що тобі таки доведеться встановити контакт з Мором.

— Я вас розумію, майоре, — підвівся з канапи Кирилюк, — і виконаю будь-яке завдання.

— Будь-яке? — іронічно запитав Скачков. — Ти трохи переоцінюєш свої сили.

— Я мав на увазі, що докладу всіх сил до цього.

— Отак воно краще, хлопче, — сказав Скачков і подав знак Петрові сісти поруч. Продовжував тихо, мало не пошепки. — Ми дізналися, що Лотта Геллерт — найближча подруга Дори Лауер, пасербиці групенфюрера СС Лауера. Мор часто буває у домі Лауерів…

— Через Лотту познайомитись з Дорою і увійти в дім Лауерів? — очі в Петра загорілись.

— Зможеш?

— У мене з Лоттою найкращі стосунки, — Петро відчув, що червоніє. — Вона чудова жінка, душевна й розумна.

— І вродлива, — сказав майор.

— Звідки ви знаєте?

— Знаю.

— А-а…

— От що, — мовив Скачков жорстко, — у нашій роботі не повинно бути жодних сентиментів.

— Давайте умовимось, майоре, — спалахнув Петро, — я зроблю все, що від мене залежить, коли буде потрібно — віддам життя, але…

— Не гарячкуй, дурню, — Скачков міцно стиснув Петрову руку, — про тебе ж турбуюсь…

— Не треба, Борисе Пилиповичу, — вперше назвав його так Петро, і в цьому звертанні було і визнання Скачкова як старшого товариша, і повага до нього, і якась інтимність, котра буває між добрими знайомими, — не треба, голова у мене не запаморочиться. Скажіть, хто такий Лауер?

— Один з керівних працівників апарату Кальтенбруннера.

— Ого! — підвів брови Петро.

— Фірма солідна, — згодився Скачков, — і небезпечна. Але саме це допоможе тобі.

— Як?

— І він ще питає — як? — стенув плечима майор. — Людям таланить, а вони вважають: так і повинно бути. Документи ж у тебе на цього Германа Шпехта — липові! З такими документами і за кілька кілометрів од Мора перебувати небезпечно. Єдина надія — громовідвід: знайомство з Лауерами…

Скачков підвівся, зітхнув.

— Ось що, лейтенанте, — вів далі несподівано офіційним тоном. — Ви повинні на все зважити і лише після цього дати нам відповідь. Справа з секретною зброєю, яку готують фашисти, дуже серйозна. Буду відвертим, завдання у вас небезпечне, практично ви можете розраховувати лише на щасливий випадок. За інших умов ми ніколи б не пішли на це, та зараз мусимо використовувати кожний шанс. Якщо гестапо зацікавиться Германом Шпехтом і запросить його особисту справу, вас викриють

Відгуки про книгу Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: