Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
Він, Карл Кремер, повинен ходити тепер з пісним обличчям, але із задоволенням спостерігає погано приховані радісні посмішки місцевих жителів. Вчора навіть на центральній вулиці з’явились листівки. Наліпили і на двері його магазину. На, мовляв, і тобі, фашистська наволоч! Чудова листівка, написана гаряче, з пафосом. Ось вам, пане Менцель! Хвалилися, що знищили підпілля, але ж неможливо подолати опір народу!
В темному завулку Карл Кремер зайшов у браму, постояв кілька хвилин, вичікуючи. “Добре і вперед дивитись, а ще краще назад оглядатись”, — згадав прислів’я. Хоч Карл Кремер і поза підозрами, та береженого бог береже. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, рішуче завернув за ріг — до будинку, де була явочна квартира підпільників.
Заремба ще не прийшов, та Катруся вже чекала на Петра. Кирилюк ледь впізнав дівчину — від неї залишились самі лише очі. Щоки запали, куточки вуст скорботно опустились. А в погляді застигла така безнадія, що Петрові стало страшно.
Дівчина усміхнулась йому вимученою жалісною усмішкою, закуталась у свою улюблену вовняну хустку і притулилася спиною до грубки.
— Холодно, — поскаржилась. — І тут, і дома палити нічим.
Петро сів біля Катрусі на стілець, дивлячись на неї знизу. “Як вплинуло на неї нещастя з Богданом, — подумав. — Бідна дівчина”.
— Катрунцю, — так він до неї ще ніколи не звертався. — У мене є гроші. Візьми, будь ласка, і купи дрова.
— Для кого б мала палити? — сказала байдуже. — Повертаюся пізно і відразу у постіль.
Петро напевно знав — зараз вона подумала про брата: очі налилися слізьми, а губи скривились у гіркій гримасі. Розумів, втішати не треба, будь-яка згадка про Богдана лише роз’ятрюватиме рану, і потрібен час, щоб до неї повернулася колишня життєрадісність. Почав розповідати про останні радіопередачі з Москви, присвячені оточенню армії Паулюса, і побачив, як засвітилося Катрине обличчя.
— Зачекай, — зупинила, — зараз прийде Євген Степанович, то вже всім розповіси…
Ніби зумисне відразу постукали в шибку. Заремба увійшов розчервонілий від морозу, з бурульками на вусах і бороді, приніс із собою бадьорість. Катруся, видно, не хотіла показатися Євгенові Степановичу сумною — зальотно підставила йому щоку для поцілунку й побігла на кухню ставити чайник.
— Без мене ні-ні… — визирнула звідтіль. — Може, ви, Євгене Степановичу, їсти хочете? Борщ нам залишили… Нізчимний, та гарячий… Панові Кремеру, — не втрималась од шпильки, — не пропоную, бо він у нас, перепрошую, буржуй.
“Життя залишається життям, — подумав Петро, — тут тобі й горе, тут тобі й сміх…” Він вийшов до передпокою, взяв пузату течку, набиту їжею, — і висипав усе на стіл. Заремба блиснув очима.
— Отак, значить, живуть Кремери! — сказав.
— Я — що… — зніяковів Петро. — Мені б цього вік не бачити. Для гонору треба, самі ж напоумили…
— Ану, замовкни! — розгнівався Заремба. — Тобі докоряють хіба? Як на нас, хоч кожного дня шампанське пий, аби з розумом!
Катруся принесла паруючий чайник і завмерла, угледівши стіл.
— Йой, — притулила руки до грудей, — що ж це коїться?
Євген Степанович з Петром розставили банки з консервами, нарізали ковбасу, сир, білий хліб. Посередині Кирилюк насипав купу цукерок.
— Подобається? — запитав. — Отак розкошують комерсанти! І не зважають на труднощі військового часу.
Пили справжній пахучий чай, і Заремба без церемоній брав і ковбасу, і сир, і консерви.
— Скучив за добрячою їжею, — признався. — А сьогодні наче й не гріх — свято!
Петро розповідав докладно про сталінградську операцію. Катря нервово помішувала ложечкою у чашці, не спускаючи з нього очей. Хлопець кілька разів перестрів її погляд і зрозумів — радіючи з його повідомлень, вона все-таки думає про Богдана.
— Оце наївся і наслухався по саму зав’язку, — мовив Заремба. — А тепер давай радитись, як далі житимем.
Кирилюк знав, заради чаювання його терміново не викликатимуть на суворо законспіровану квартиру. Виходить, є потреба. Ця думка не давала спокою — і коли йшов сюди, і коли чаював.
Катря поралась біля столу, а Євген Степанович покликав Петра до іншої кімнати. Сіли на канапу біля великого лапатого фікуса.
— Не знаю, як би це й сказати, хлопче, — почав Заремба, — а справу ти почав велику.
— Не зволікайте, Євгене Степановичу, — мовив Кирилюк.
— Петре, тобі зараз терпіння дуже потрібне… Є резолюція на цю історію з зошитом.
— Ну, — насторожився Петро, — мильна булька?
— За мильною булькою не посилали б людину через лінію фронту!
— Яку людину? — не зрозумів Петро.
— Звичайну людину, — сказав Заремба. — Офіцер нашої розвідки.
— Невже? — видихнув Кирилюк.
— Виходить, річ серйозна… Завтра він чекатиме на тебе у надійному місці. Вулиця Пекарська, 24, сьома квартира. Подзвониш чотири рази. Запитаєш: “Тут продають рояль “Беккер”? Відповідь: “Не “Беккер”, а “Шредер”.
— Ви не жартуєте? — все ще не вірив Петро.
— Що я тобі, хлопчисько? — спалахнув Євген Степанович, та відразу опанував собою. — Адресу запам’ятав? Бути там між третьою й четвертою.
Петро кивнув.
— Але що йому потрібно від мене?
— Певно, він тобі скаже, — усміхнувся Заремба. — За дрібницею не стрибав би з парашутом…
— Але ж… — почав Петро.
— Нічого не знаю, — обірвав його Євген Степанович. — Набирайся терпіння до завтра.
І згодом сказав довірливо:
— Останнім часом не висипаюсь. Варто отак посидіти, як очі самі заплющуються. Старість насувається чи хвороба яка?..
— А ви не пробували просто лягти й поспати? — засміявся Петро. — Хоча б чотири-п’ять годин?
— Овва! А листівки хто друкуватиме? Не до сну тепер, хлопче. — Потер чоло, позіхнув. — Ой, як не хочеться петляти по місту!
— А ви тут заночуйте.
— Не можна. Ще одного хлопця побачити мушу. Тут поруч. У нього і пересплю. — Пригорнув до себе Петра, тричі поцілував. — Щасти тобі, хлопче!
Петрові одчинив літній чоловік з брезклими щоками. Дізнавшись, що відвідувача цікавить рояль, заметушився так, ніби справді збирався продати інструмент.
— Прошу пана, продаємо не “Беккер”, а “Шредер”. У дуже гарному стані, — сказав голосно. — Прошу оглянути…
Петро минув тісний передпокій, заставлений скриньками і валізами. Господар відчинив грубезні, різьблені двері. Велика кімната з великими стелажами, біля дверей канапка, застелена яскравим вовняним килимом, письмовий стіл, завалений паперами. Петро переступив поріг.
— До вас, Борисе Пилиповичу, — сказав хазяїн.
Кирилюк здивовано оглянув кімнату. До кого він звертається? Адже тут нікого нема.
— Спасибі, друже, — мовив хтось за його спиною. Петро озирнувся і побачив у кутку за стелажем невисокого худорлявого чоловіка. Той усміхнувся, виходячи зі схованки.
Петро був розчарований. Ще вчора, коли Заремба повідомив про зустріч з офіцером, який
