Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
Дихаючи з присвистом, доктор Фелл вайлувато підійшов до столу й узяв папірець. Ремпол побачив написане кучерявим почерком майже офіційне звернення:
«Джеймсові Доулбермену, есквайру. Я не попередив вас за тиждень про те, що звільняю кімнату, тому залишаю як платню свої небагаті пожитки. Мені вони більше не знадобляться. Я повертаюся до своєї могили.
П’єр Флей».
— Чому отаке рішуче: «Я повертаюся до своєї могили»? — запитав Ремпол. — Ніби воно й справді має значення, якщо не… Гадаю, Флей і справді існував. Флей, а не хтось інший, хто видавав себе за нього.
Доктор Фелл промовчав. Чим пильніше він придивлявся до потертого килима на підлозі, тим похмуріший ставав.
— Нічого, — буркнув він. — Ні автобусного квитка, нічого. Не підметено, а ніяких слідів. Його майно я не оглядатиму. Сомерс, гадаю, його оглянув. Ходімо! Приєднаємося до Хедлі.
Похмурі, як і сама погода, вони пішли на Рассел-сквер. Хедлі, побачивши їх у вікно, зустрів усіх у пишному вестибюлі. Маска на щиті з колекцією японської зброї в нього за спиною здавалася карикатурою на його обличчі. Двері до вітальні були зачинені, за ними чулися тихі, невиразні голоси.
— Здогадуюсь, що у вас знов якісь неприємності, — досить весело промовив доктор Фелл. — К бісу неприємності! Мені теж нічого сказати. Я знав, що мене може спіткати невдача, але через це мені не легше. Що у вас нового?
— Оте пальто… — обурено почав Хедлі й кисло посміхнувся. — Якщо Менген каже неправду, то я не розумію, навіщо це йому потрібно. Але ж пальто… Новісіньке! В кишенях немає навіть звичайного пушку чи потерті, яка буває в пальті ношеному. Спочатку ми мали загадку з двома пальтами, тепер це можна назвати таємницею пальта-хамелеона.
— Що з пальтом?
— Воно змінило колір, — відказав Хедлі.
Доктор Фелл, примруживши очі, з цікавістю дивився на старшого інспектора.
— Хоч як воно є, але я не думаю, що ця справа зовсім запаморочила вам голову, — промовив він. — Змінило колір? Чи не хочете ви сказати, що тепер воно смарагдово-зелене?
— Я хочу сказати, що відтоді воно змінило колір… Ходімо!
Вони ввійшли до старомодно, але розкішно обставленої вітальні. Бронзові фігури тримали свічники. Портьєри на позолочених карнизах через надмірну кількість тюлю були схожі на замерзлі водоспади. Горіли всі лампочки. В кімнаті стояла напружена тиша. На канапі недбало сидів Бернабі. Розетта міряла підлогу швидкими нервовими кроками. В кутку, біля радіоприймача, стояла Ернестіна Дюмон. Закусивши верхню губу, вона дивилася на всіх усміхненим, глузливим поглядом. І, нарешті, Бойд Менген. Він стояв спиною до каміна, повертаючись до вогню то одним боком, то другим, немов його припікало. Але припікало його збудження чи щось таке.
— Я знаю, те прокляте пальто — якраз на мене, — казав він сердито. — Пальто мені підходить, але воно не моє. По-перше, я завжди ношу плащ. Він і тепер там висить. По-друге, такого пальта я на можу дозволити собі аж ніяк. Воно коштує, мабуть, більш ніж двадцять фунтів. По-третє… — Побачивши доктора Фелла та Ремпола, Менген замовк.
— Ви не могли б повторити те, що оце сказали? — звернувся до нього Хедлі.
Менген закурив сигарету. Полум'я сірника освітило його трохи почервонілі темні очі. Він кинув сірника, затягся і з приреченим виглядом промовив:
— Не розумію, чому всі так хочуть бачити мене винним! Це може бути чиє завгодно пальто, хоч я не розумію й того, чому люди кидають свій одяг де попало. Теде, я вам усе поясню! — Схотівши Ремпола за руку, Менген потяг його до каміна, немов бажав показати речовий доказ. — Прийшовши сюди вчора ввечері, я вирішив повісити плащ. Взагалі а не вмикаю світла, я намацую перший-ліпший вільний гачок і вішаю. Але вчора в руках у мене був клунок із книжками. Я мав намір покласти його на полицю, а тому ввімкнув світло й відразу побачив у дальшому кутку чуже пальто. Воно було, я б сказав, такого самого розміру, що й жовте твідове, яке оце на вас, тільки чорне.
— Чорне? — перепитав доктор Фелл. Він витяг шию і з цікавістю дивився на Менгена, — А чому ви кажете «чуже?» Якщо в чиємусь домі ви бачити кілька пальт, то хіба вам приходить у голову думка про чуже пальто? Адже ви навіть не замислюєтеся про то, що одне з пальт на вішалці може бути ваше.
— Я знаю пальта всіх, хто живе в цьому будинку, — відказав Менген. — Я подумав, що то пальто Бернабі.
Бернабі поблажливо дивився на Менгена. Тепер він був не схожий на того чоловіка, який сидів на канапі на Каліостро-стріт.
— Менген — чоловік молодий, але дуже спостережливий, докторе Фелл, — промовив він і театрально повів рукою. — Ха-ха-ха! Особливо, коли йдеться про мене…
— Я щось не так сказав? — мирно запитав Менген.
— Але краще хай він розповість про все сам, — вів далі Бернабі. — Розетто, люба, хочеш сигарету? Між іншим, запевняю вас, пальто не моє.
— Так чи так, а я помітив це пальто, — розгнівавшись без видимої причини, обернувся Менген до доктора Фелла. — А коли сьогодні вранці Бернабі прийшов сюди, він побачив, що на тому місці висить світле пальто з плямами крові. Пояснення тут можливе тільки одне: було двоє пальт. Чорт!.. Але я присягаюся: вчорашнє пальто нікому з мешканців цього будинку не належить. Що ж виходить: на вбивці було одне пальто, чи обоє, чи жодного? Крім того, чорне пальто мало дивний вигляд…
— Дивний вигляд? — перепитав доктор Фелл так різко, що Менген аж здригнувся. — Що ви хочете цим сказати?
Рипнувши туфлями на низьких підборах, Ернестіна Дюмон ступила від радіоприймача крок уперед. Цього дня вигляд вона мала змарнілий, дужче виступали вилиці, загострився ніс, а повіки були припудрені так, що надавали всьому обличчю загадкового виразу. Погляд її блискучих чорних очей був рішучий.
— Навіщо слухати всілякі дурниці? — почала вона. — Мені про це відомо більше, ніж йому. Чи не так? — глянула мадам Дюмон на Менгена й наморщила чоло. — Ні, ні! Гадаю, ви намагаєтеся розповісти правду, але, на мою думку, трохи заплуталися. А все, як каже доктор Фелл, дуже просто. Жовте пальто було там звечора. Воно висіло на тому місці, де ви, як самі запевняєте, бачили чорне. Я його теж бачила.
— Але ж… — почав був Менген.
— Ну
