Безтілесна людина - Джон Діксон Карр
— О пів на одинадцяту? — різко запитав Хедлі. — Як ви могли бачити тут світло, міс Грімо, коли ви були вдома, з нами?
— Якщо ви пам'ятаєте, з вами я на той час уже не була. Я тоді була в лікарні, біля вмирущого батька. Не знаю, чи ви знаєте, але задня стіна лікарні виходить на задню стіну цього будинку. Підійшовши до вікна, я побачила, що в цій кімнаті світилося. Гадаю, у спальні теж. Хоча цього я й не зовсім певна.
— Звідки ви знаєте розташування кімнат, якщо досі ніколи тут не були? — знову різко запитав Хедлі.
— На розташування кімнат я звернула увагу вже тепер, коли ми ввійшли сюди, — усміхнулась у відповідь Розетта, її усмішка чомусь нагадала Ремполові про Мілза. — Досі я бачила лише вікна квартири. Портьєри були запнуті це щільно, тому я й помітила світло.
— Одну хвилинку, містере… е-е… інспекторе, — все ще здивовано дивлячись на Розетту, втрутився Бернабі. — Розетто, ви певні, що не сплутали вікна?
— Певна, любий мій! Цей будинок стоїть на лівому боці, на розі вузького провулку, а ваші кімнати містяться на горішньому поверсі.
— І ви стверджуєте, що бачили мене?
— Ні, я стверджую, що бачила світло. Але про цю квартиру знаємо лише ми з вами. Ви запросили мене сюди, сказали, що чекатимете…
— О Боже! — вигукнув Бернабі. — Цікаво, як далеко ви зайдете?.. — Спираючись на палицю, він ступив кілька кроків і, не зводячи з неї здивованого погляду, важко опустився у крісло. Цупке руде волосся надавало йому якогось підозрілого вигляду. — Будь ласка, розповідайте далі! Дуже цікаво. Я хочу знати, наскільки стане у вас нахабства.
— Ви так гадаєте? — спокійно запитала Розетта, але — було помітно, що рішучість уже залишає її і дівчина ладна розплакатись. — Мені теж хотілося б це знати. Мені хотілося б зрозуміти вас. Якби я могла збагнути, чи ви справді такий сповнений почуття добра давній… давній…
— Тільки не кажіть «друг сім'ї»! — урвав її Бернабі. — Бога ради, не кажіть «друг сім'ї!» Я теж хотів би збагнути, хто ви. Я хотів би зрозуміти, чи ви справді певні, що кажете правду, чи — я на мить забуду про своє рицарство — ви просто сварлива мегера!
— …. чи такий собі ввічливий шантажист, — спокійно закінчила Розетта свою думку. — О ні! Гроші тут ні до чого! — спалахнула вона. — Сварлива мегера? Так. Відьма, коли хочете. Я згодна. Я була і тією, й тією. Але чому? Тому, що ви отруїли все своїми натяками. Якби я знала, що то — натяки, а не моя фантазія, або хоча б те, що ви — відвертий шантажист!..
— Натяки на що? — втрутився Хедлі.
— На минуле мого батька, коли хочете знати. — Дівчина зчепила руки. — Насамперед на мов походження. Можна було б до «відьми» додати ще одне підхоже слівце. Але це не має значення і зовсім мене не турбує. Були натяки на жахливі речі щодо мого батька… Може, навіть не натяки, але в моїй голові якось відклалося, що Дреймен — шантажист. А вчора ввечері Джером запросив мене сюди. Чому? Я подумала: знаючи, що суботні вечори я проводжу завжди з Бойдом, Джером вибрав саме такий вечір — щоб полоскотати своє самолюбство. Але — будь ласка, зрозумійте мене правильно — ні тепер, ні досі мені не хотілося думати, що Джером намагається шантажувати. Він подобається мені, я нічого не можу з собою вдіяти, тому все це так жахливо…
— Тоді я міг би запитати, — озвався Хедлі, — Містере Бернабі, з вашого боку були «натяки»?
Бернабі довго вивчав свої руки. Він сидів, нахиливши голову, й важко дихав — так, немовби робив зусилля на щось зважитись. Його поза стримувала Хедлі від подальших запитань, і він мовчки чекав.
— Я ніколи над цим не замислювався, — підвів голову Бернабі. — Чи натякав я? Так. У певному розумінні так. Але я ніколи не робив цього навмисне. Присягаюся, и ніколи не думав… — Він пильно подивився на Розетту. — Не знаю. Може, ви маєте на увазі те, що, на ваш погляд, таке заплутане… — Він зітхнув і стенув плечима. — Для мене це була цікава гра, не більше. Я не надавав їй особливого значення. Слово честі, я ніколи не думав, що хтось може взяти це близько до серця. Розетто, якщо єдина причина вашої прихильності до мене та, що ви боїтеся мене, вважаючи шантажистом, то вибачте мені. Тепер я про це знаю. Хто я? — він знову подивився на свої руки й роззирнувсь довкола, — Огляньте, джентльмени, ці кімнати, особливо передню, і ви все зрозумієте. Великий детектив! Віслюк із покаліченою ногою. Мрійник.
— І цей великий детектив дізнався про минуле доктора Грімо? — хвилю повагавшись, запитав Хедлі.
— Ні… Але хіба я схожий на того, хто признався б вам, якби про щось і дізнався?
— Спробуємо вас переконати. Ви знаєте, що П'єра Флея вбито перед дверима вашого будинку незадовго до пів на одинадцяту?
Розетта Грімо зойкнула, Бернабі сіпнув головою.
— Флея вби… Криваві плями! Ні! Де? Чоловіче, що ви хочете сказати?
— Флей на цій вулиці мав кімнату. Ми вважаємо, що, коли його вбили, він ішов сюди. У кожному разі його вбив той, хто вбив і Грімо. Ви можете довести, хто ви, містере Бернабі? Ви можете довести, наприклад, що ви — не брат Грімо та Флея?
— Господи! Чоловіче, ви що — божевільний? — запитав Бернабі тремтячим голосом і підвівся з крісла. — Брат?! Тепер я розумію… Ні, я йому не брат. Гадаєте, як його брат я був би зацікавлений… — Він замовк і розгублено подивився на Розетту. — У мене, звичайно, десь є свідоцтво про народження. Я… я можу назвати людей, які знають мене змалку. Брат!..
— А це теж належить до атрибутів великого детектива? — запитав Хедлі, взявши з канапи згорнену кільцем вірьовку.
— Це? Ні. А що це? Я ніколи не бачив цієї вірьовки. Брат!..
Ремпол глянув на Розетту Грімо й побачив, що вона плаче. Дівчина стояла нерухомо, опустивши руки; по її обличчю текли сльози.
— А чи можете ви довести, — провадив Хедлі, — що вчора ввечері не були в цій квартирі?
— Так, — з полегкістю зітхнув Бернабі. — Можу. Вчора ввечері я був у своєму клубі — з восьмої чи й трохи раніше до пів на дванадцяту. Вам про це скажуть десятки свідків. Якщо бажаєте перевірити, запитайте в тих трьох, з ким я цілий вечір грав у покер. Вам потрібне алібі? Гаразд. Я його маю. Найнезаперечніше з усіх можливих. Тут я не був. Я ніде