Безтілесна людина - Джон Діксон Карр

— Ви наполягаєте, що бачили світло у вікні о пів на одинадцяту? — ледве дослухавши Бернабі, звернувся Хедлі до Розетти.

— Так. Але, Джероме, я зовсім не мала на увазі…

— Хай навіть так, проте, коли сьогодні вранці сюди прийшов посланий мною чоловік, електролічильник був відключений і в квартирі не світилося.

— Я… Так… І все ж це правда. Але що я хочу сказати…

— Припустімо, що містер Бернабі говорить правду. Він каже, що запросив вас сюди. Чи могло бути так, що він, запросивши вас сюди, сам мав намір залишитися в клубі?

— Стривайте! — Бернабі нахилився вперед і поклав свою руку на інспекторову. — Давайте розставимо всі крапки над «і». Саме так я й зробив. Я вчинив по-свинському, але це правда. Чи треба пояснювати далі?

— Ну й ну! — буркнув доктор Фелл. Діставши кольорову носову хустку, він, привертаючи загальну увагу, гучно висякався й обернувся до Хедлі. — Дозвольте вас заспокоїти. Містер Бернабі, за його власним висловом, примусив дівчину стрибнути крізь кільце. Гм… Пробачте мою тупість, шановна, але з цим усе гаразд. Хіба справжній леопард не стрибнув би? Щодо світла, то тут теж усе не так страшно, як здається. У квартирі стоїть шилінговий лічильник. Тут хтось був. Він не вимкнув світло, і воно, мабуть, горіло цілу ніч, а коли нагоріло на шилінг, лічильник відключивсь і світло погасло. Ми не знаємо, в якому положенні були вимикачі, бо перший сюди прибув Сомерс. Чорт забирай, Хедлі, ми маємо досить доказів, що вчора ввечері тут хтось був. Але хто? — Він перевів погляд на Бернабі й Розетту. — Гм… То ви кажете, що, крім вас, ніхто про це місце не знає? Припустімо, ваші пояснення правдиві, містере Бернабі. Одначе з вашого боку було б безглуздо говорити неправду про те, що можна логко перевірити. Виходить, про вашу квартиру знав іще хтось.

— Я можу лише запевнити, що нікому про неї по казав, — промовив Бернабі, потираючи підборіддя. — Якщо тільки хтось не бачив, як я сюди заходив… Якщо тільки…

— Іншими словами, якщо тільки комусь не сказала я? — спалахнула Розетта. — Але я не казала нікому. Я… Я не знаю чому, але ніколи нікому про неї не згадувала.

— Ви маєте ключа? — запитав доктор Фелл.

— Мала, але десь згубила.

— Коли?

— О, звідки я знаю? Я не помітила. — Згорнувши на грудях руки, Розетта схвильовано ходила по кімнаті. — Він був у мене з сумочці. Аж сьогодні вранці, коли ми йшли сюди, я звернула увагу, що його немає. Але мені хотілося б знати… — Дівчина зупинилась і подивилася на Бернабі. — Я… я не знаю, кохаю вас чи ненавиджу… Якби з вашим захопленням криміналістикою ви не мали на увазі нічого конкретного, а говорили лише… Що вам відомо про мого батька? Скажіть мені. Я нічого не маю проти. Ці люди и поліції рано чи пізно про все дізнаються. Тільки не ставайте в позу! Мені не подобається, коли ви це робите. Що то за брати?

— Добра порада, містере Бернабі, — промовив Хедлі. — Потім я ще маю намір запитати про вашу картину. Отже, що вам відомо про доктора Грімо?

Бернабі сперся на підвіконня, стенув плечима й, насмішкувато дивлячись на всіх ясно-сірими очима, сказав:

— Розетто, якби я знав… Якби я міг подумати, що мої детективні спроби люди сприймуть так… Гаразд! Я повторю коротко те, про що розповідав вам уже давно. Якби я знав, що вас взагалі турбує… Колись ваш батько сидів в Угорщині у в'язниці, працював у соляних шахтах і втік. Не дуже жахливо, правда?

— У в'язниці? За що?

— Мені сказали, що за спробу здійснити переворот. Моя власна думка — за крадіжку. Бачите, я відвертий.

— Хто вам сказав? — швидко запитав Хедлі. — Дреймен?

— Отже, Дреймен про це знає, чи не так? — Бернабі примружив очі. — Я був певен, що він знає. Але я хотів довідатись про щось інше… До речі, а що відомо вам? — раптом сердито запитав він. — Бачте, я не з тих, хто любить втручатися не в свої справи. Скажу тільки одне: якби я копався в цій справі, Грімо мене просто так не залишив би. Ви запитали про картину. Картина була скорше причиною, ніж наслідком. Випадковість. Хоч мені й дуже важко було переконати Грімо, що це так. У всьому винна та клята лекція з проекційним ліхтарем.

— Що?

— Лекція з проекційним ліхтарем. Я попав на неї випадково, рятуючись від дощу. Це було десь у північній частині Лондона з півтора року тому. — Бернабі зчепив руки й покрутив великими пальцями. Вперше його обличчя прибрало відкритого, домашнього виразу. — Я залюбки зробив би з цього романтичну історію, але вам потрібна правда. Лекція йшла угорською мовою. Щоб зацікавити слухачів, лектор показував діапозитиви. Один з діапозитивів особливо привернув мою увагу. На ньому було приблизно те, що я намалював. Нічого особливого. Одначе лекторова розповідь про три самотні могили на неосвяченому місці була жахлива. Знаєте, лектор запевняв, що то — могили вампірів. Я всім пояснював, що намалював на картині те, що тільки уявляв, чого ніколи не бачив, але мені ніхто не вірив. Грімо побачив її і…

— Містер Петтіс казав нам, — сухо промовив Хедлі, — що доктора Грімо картина дуже схвилювала?

— Схвилювала? Він увібрав голову в плечі й стояв перед нею, не поворухнувшись, мов мумія. Я сприйняв це як похвалу й наївно почав давати пояснення. — Бернабі хитро зиркнув на них. — Я сказав: «Ви помітили, що на одній могилі потріскалася земля? Це він саме виходить із неї». Я, звичайно, мав на увазі вампіра, але Грімо про це не знав, і якусь мить я думав, що він кинеться на мене з ножем.

Бернабі розповідав далі. Він сказав, що Грімо розпитував його про картину, дивився на неї, знову розпитував, і це могло викликати підозру навіть у менш спостережливої людини. Неприємне почуття було постійно під наглядом спонукало Бернабі взятися розгадувати цю загадку — просто з метою самозахисту. Кілька клаптиків списаного паперу в бібліотеці Грімо, щит з гербом над каміном, випадкове кинуте слово… Бернабі з усмішкою подивився на Розетту й повів далі. За три місяці до вбивства Грімо взяв з художника клятву мовчати й розповів йому правду. Нею виявилося те, що Дреймен розповів Хедлі та докторові Феллу напередодні ввечері: чума, два мертвих брати, втеча.