Наша дахозносна весна - Анна Харламова

Лейла.

  Майже вдома.

   ВЧОРА, коли ми виїхали з мотелю, ми зупинялись лише кілька разів, щоб перекусити, заправитись і їхати далі. Третій раз ми зупинились на ночівлю у тому самому будинку з басейном. Коли ми займались коханням у воді знову, я кінчила тричі підпяд. Моє тіло відгукувалось на пестощі миттєво, хоча я і так завжди готова. Але те, що зі мною коїться останній тиждень - це просто дахознос.

   Сьогодні вранці, прокинувшись, ми вирішили навідатись до Еда та Маргарет. Вони були дуже раді нас бачити, і як тоді, смачно нас нагодувавши, прийняли, як рідних. Ми розповіли їм, як добрались до Каліфорнії, які результати маємо і що плануємо робити далі. Коли я розповідала про атракціони, Маргарет якось дивно усміхалась і запитала - “Чи не бачили ви там лелеки?”. Ми з Лукою лише знизали плечима, не розуміючи стареньку. 

   Коли ми поснідали, нам дали у дорогу як завжди смачненького, і обійнявши нас, Маргарет та Ед побажали нам успіхів. Ми сказали їм, що обов'язково дамо знати, коли все владнаємо. 

   Тож, ми знову в дорозі і скоро будемо дома. Ще трохи і ми будемо в нашому гніздечку. Я відчую аромат нашого дому, прийму душ в нашій ванній, одягну свіжий одяг і приготую для нас щось смачне на нашій кухні. Як добре їхати додому. Серце залоскотало від думки, що ми побачимо нашу братію і поговоримо з тими, хто так добре нас розуміє та підтримує. 

   Я вся в очікуванні. 

   Кусаю м'який, наповнений начинкою пончик і прицмокую від задоволення. Простягаю до Луки і кажу.

   — Вкуси, це просто нереальна смакота.

   Він кусає і стогне, як це робила секунду назад я. 

   — Сма-ч-но. — Говорить з повним ротом і знову стогне. 

   Я сміюсь і знову відкушую пончик. 

   — Ой! Ой! Ойййй! 

   — Що таке? — Лука дивиться на мене і його очі видають переляк. — Ти знову бліда… щось болить?

   — Нудить. Зупиняй машину! Швидко! — Кричу я, а потім затуляю долонею губи. Авто зупиняється і я вискакую з нього. Не встигла я зробити і кілька кроків, як все, що сьогодні я їла - було на траві. Знову. Що зі мною? 

   — Кохана моя… Як ти? Може води? Як тобі допомогти? 

   Лука біля мене, його голос так само, як і рука на моїй спині тремтить. Вже раптом до мене приходить просвітління і я кажу те, що спало на думку. 

   — Лука… — Я підводжу на нього очі і ми дивимося одне на одного, коли я продовжую. — Здається я вагітна. 

   Лука підіймає брови, протирає рукою потилицю і починає сміятись. Це взагалі нормально? Так має бути? Ось така реакція… Бачу, як в Луки блищать очі, і він притягуючи мене до себе, каже.

   — Якщо це так… 

   — Тоді?..

   — Тоді, я найщасливіший чоловік у світі, бо моя кохана дружина - носить під серцем наше диво. — Голос Луки тремтить від сліз і я вже теж плачу. Я щаслива. Якщо я дійсно вагітна, то я найщасливіша жінка на землі. 

   — Лука… я так тебе кохаю. 

   — І я тебе кохаю, моя кохана Бджілочко. 

   Лука мене обіймає і цілує. Я верчу головою і кажу.

   — Я ж щойно…

   — Гадає мене це зупинить?! — Він знову натискає на мої губи і я усміхаюсь. Кохання. 

   — Будемо їхати через аптеку і купимо тести. 

   — Так, звісно. — Лука знову усміхається. — Ми станемо батьками. 

   — Ми ще точно не знаємо…

   — Я це знаю. 

   Я усміхаюсь йому навзаєм. Це дивовижно бачити стільки щастя в його очах.

   — Тоді… поїхали підтверджувати те, що вже ти і так знаєш. — Ми сміємось, а за кілька секунд вже в машині. Я п'ю… довго п'ю. Мені вже легше і Лука знову мене цілує. На цей раз поцілунок глибокий та довгий і я не зупиняю його. Бо це єдине, що я зараз хочу. 

   Через кілька хвилин ми знову їдемо. Ми їдемо додому взнавати, що будемо батьками.