Наша дахозносна весна - Анна Харламова

   — Привіт, Маріє. Давно не бачились.

   Лука стискає мою руку, а я стискаю у відповідь його руку.

   — Десять років. Довгих десять років, чоловічку. 

   Ось тобі і відповідь - вона все знала. Чому ж тоді мовчала?

   — Ти знала, що ми і досі одружені? — Чую нотки злості в голосі Луки, а Марія тим часом просто стинає плечима, кажучи таким чином - “Так”.

   — Звичайно знала, а ти хіба ні?! 

   Вона підходить до столу і спирається долонями об нього. Її пишні груди притягують погляд і я ревную. Ревную кожною клітинкою своєї душі та тіла до цієї жінки. Колись вона насолоджувалась цілунками Луки, колись займалась сексом з ним… мене зараз знудить. Але ж не виблюю я прямісінько тут. Ще не вистачало осоромитись перед латиноамериканською богинею. Ні, я такої радості їй не подарую. 

   — Якщо б знав, що то все не жарт, - я б давно тебе знайшов і розлучився. Маріє, якщо ти все знала, чого не знайшла мене? Чого не розлучилась зі мною? — Голос Луки стає немов сталь.

   Вона хмикає.

   — В цьому не було необхідності. — Стинає плечима вона і додає. — А в тебе бачу вже є. — Латиноамериканська богиня перевела свій погляд на мене. Оцінила і повернулась знову до Луки. — Ти прийшов за розлученням?

   — Хіба це треба пояснювати?

   — Мені наше одруження не заважає. 

   Я готова була їй роздерти її прекрасне обличчя, але натомість сказала дивлячись в її темні очі.

   — Ваше одруження заважає мені. Воно заважає нам. 

   Вона засміялась і поправила волосся.

   — Крихітко… — Її шовковий акцент прокотився моїм тілом. — Як гадаєш, мене це хвилює?

   — Звичайно ні, жінка, яка змогла зрадити такому чоловіку, взагалі мабуть нічого не хвилює. — Приснула я. 

   Лука на мене дивився з шоком і водночас пишався мною. 

   — Це було давно. Ми були молоді. І дурні. Тож… Лука мав би про таке забути, але видно це добре засіло в його голові. А от одруження - ні. — Засміялась вона.

   — Маріє, я прийшов щоб ти підписала документи на розлучення. Гадаю, якщо ти це зробиш - ми всі отримаємо бажане.

   — Мені це навіщо? Я не просила розлучення. Твоє прізвище часто допомагало мені в моїх справах, тож… — Марія знизає плечима і додає. — Я не хочу розлучатись. 

   Я стою як вкопана. От-от і реально виблюю прямісінько на неї. Але ковтаю раз, ковтаю два і нудота відступає, - поки що. 

   — Маріє, підпиши документи. Я прийшов, гадаючи, що ти нічого не знаєш, але виявилося інакше. Та, я думаю, що ти зрозумієш нас, зрозумієш те, що ми кохаємо одне одного і бажаємо одружитись і забажаєш зробити гарну справу. Для тебе це просто підпис, а для нас це перепона для одруження.

   — Я розчулилась. — Марія випинає губу і зітхає немов у театрі. — Ой, ні… не розчулилась. Мені це не потрібно. Твоє прізвище - от що мені потрібно. Це вберегло мене від дурних мужланів, які думали, що я їм по зубах, а коли я хотіла спекатись їх - я згадувала, що одружена. Тож…

   — Це таке от виправдання?! Це через це ти хочеш зіпсувати наш шлюб з Лейлою?

   — Ей?! Ти забув - це у нас із тобою шлюб. — Марія вишкірилась до мене, знущаючись. 

   — У вас є лише підпис на п'яну голову. Ось, що тебе пов'язує з Лукою. — Гаркаю я.

   — А ще крутезний трах у минулому. Ми були, як ті кролики… скрізь і всюди. Це було щось, правда Лука?! — Усміхаючись, вона дивилася на нього.

   — Ти з кожним трахалась Маріє. Ось це я запам'ятав добре. А все про що говориш ти, - були гормони. 

   Лука стискає мою руку, а я втрачаю здатність нормально думати. Я уявила картинки… мій Лука і вона. Я вибігаю на вулицю і блюю за магазином. Лука біля мене і як завжди протирає спину.

   — От бля! — Лаюсь і витираю губи.

   — Лейло, не слухай ту дурню. Все то минуле, яке нічого не означає. Ти моя. Я твій. Ми одне ціле. Наше зайняття коханням - це мій космос. 

   Дивлюсь у вічі Луки і знаю, знаю, що він відчуває. Бачу кохання, бачу страх і водночас благання зрозуміти його. І я це роблю. Через ревнощі та біль, який пронизує моє серце, я все-таки кажу.

   — Знаю. Я все знаю, Лука. — Торкаюсь його обличчя і намагаюсь усміхнутись. Він так само, усміхається… як і я… В нас вирує розгубленість, не такою ми бачили цю ситуацію. Але ми маємо боротись. І боротись разом. — Пішли. — Я залітаю до магазину і Лука за мною. 

   — Повернулись? Щось ти бліда, дорогенька… Чаю? — Нахабність пре з неї. 

   — Дякую, обійдемось. — Відповівши, кажу. — Маріє, я не хочу говорити про ваше минуле, своє… твоє… Луки… Мені потрібно, щоб ти зрозуміла, що я кохаю цього чоловіка, він кохає мене. Я хочу, щоб ми все це цивілізовано зробили. Але, якщо ти хочеш через суд все це розрулити - буде так. Та я хочу, щоб ти вчинила по совісті. Обирай. 

   — Мені це не потрібно. Суд… гадаю буде на моєму боці. Чи принаймні - не так швидко, як ви на це чекаєте. 

   — Я думав, що ти змінилась. 

   — Як я могла змінитись?! Як? Я жила в трейлері, у мене не було грошей… ти поїхав…

   — Ти забула чого я поїхав? Ти трахалась з усіма, Маріє. Звичайно я поїхав. Поводься гідно і знайдеш гарного хлопця. Навіть, якщо б ти не зробила тоді, того що зробила - ми б не були разом. У кожного є своя доля та половина. Я знайшов свою і це моя Лейла. — Лука зустрівся з моїми очима і усміхнувся мені, а потім подивився знову на Марію і продовжив. — Ти теж знайдеш того єдиного - з ким тобі буде добре. Я прошу, підпиши документ.

   Марія похитала головою і промовила.

   — Ні. До зустрічі у суді. — Відвернулась і промовила через плече. — Не забудьте зачинити двері, коли будете йти.

   Ми з Лукою розуміли, що щоб ми зараз їй не сказали, все буде марно. Тож, ми просто вийшли з магазину, сіли у авто і саме там я дала волю сльозам. Я так гірко плакала, що невпізнавала саму себе. Лука взяв мене до себе на коліна, і я заховавшись між його шиєю та плечем, ридала і не могла зупинитись. Він погладжував мені спину, волосся і шепотів, що все владнає. Я знаю це. Знаю. Але, лише згадка про те, яка вона вродлива, а потім думка про суд… і я знову починала ридати.