Мій чоловік за контрактом - Кетрін Сі

«Час, втрачений із задоволенням, не вважається втраченим.»

Холодний вітерець нічного міста потроху залітає у салон автомобіля, крізь ледве відкрите вікно. Я спостерігаю за тим, як майорять малесенькі будинки в декількох кілометрах від траси, по якій ми їдемо. За всі свої двадцять чотири роки життя, я лише декілька разів каталася на машині вночі і це неймовірне задоволення. 

— Якщо захочеш спати, то на задньому сидінні є плед. 

— Нам довго їхати? — уточнюю.

— Якщо вірити навігатору, — трохи більше двох годин. 

— Я витримаю, не так довго їхати, — посміхаюся. 

Дорога майже пуста, ніхто в такий час вже не їде за місто, тим паче в будні дні. Я відчуваю себе так спокійно зараз, нібито й немає ніяких проблем і ніколи не було, є тільки я, Тайлер і нічне небо. 

— Я б хотіла поїхати до моря, — дивлюся на чоловіка.

— Можемо полетіти в наступні вихідні. — більш, ніж серйозно відповідає Тайлер. 

— Та ні, не кудись далеко, а просто до найближчого океану хоча б поїхати. 

— Це теж має бути весело, — Тайлер уважно спостерігає за дорогою, оскільки це траса без обмеження швидкості. 

— Можна було б покликати, ще Ітана та Стейсі, а якщо вони все ж таки поговорять, то Софія з нами поїхала б. 

— Щось по типу сімейного відпочинку? 

— Це якщо ці двоє зможуть зізнатися у своїх почуттях. 

— Не думаю, що Ітан зробить перший крок, — кидає на мене погляд, а потім знову спостерігає за дорогою. — Він занадто хвилюється через почуття Софії.

— Це я вже зрозуміла. 

Малюю на склі невидимі сердечка та смайлики поки ми проїжджаємо міст. 

— Ітан колись жалів, про те, що не послухав тебе тоді? — чомусь саме це питання цікавить мене найбільше. 

— Ні, жодного разу, — не вагаючись відповідає Тайлер. — Йому було складно, але Ітан жодного разу не допускав думки про те, щоб віддати Софі в дитячий будинок. Він самотужки виростив її, і я скажу тобі, що це досить хоробрий вчинок як для двадцяти річного хлопця.

— Його донька буде вдячна йому, за чудове дитинство. 

— Згоден, Ітан подарує своїй доньці найкраще дитинство. 

Домівок вже не було довкола, ми їхали серед полів, де не було й маленького натяку на світло, все було чорне. 

— Давай зупинимося? 

— Тобі погано? 

— Ні, — хитаю головою. — Просто хочу поглянути на зірки, у місті їх не так гарно видно. 

— Я зараз зупинюся в зоні відпочинку, не думаю, що тут можна зупинитися, — Тайлер уважно вдивляється у знаки, що трапляються нам на шляху. — Так, тут не можна зупинятися, тільки якщо екстрено. 

— Нічого, зупинись там, де можна. 

Я почала спостерігати за тим, як Тайлер веде машину. Чоловік виглядає дуже впевнено тримаючи руки на кермі, на відміну від мене. Я тричі завалила практичний іспит два роки тому, з того моменту я не поверталася до теми отримання водійського посвідчення. 

— Тобі було важко складати іспит? 

— З водіння? — уточнює Тайлер.

— Так.

— Я з першого разу склав.

— І теорію, і практику?

— Так, це виявилося не так складно.

— Я тричі завалила практичний іспит, — зізнаюся.

— А теорію? 

— Я склала з другого разу, але це було два роки тому. — уточнюю я, на випадок якщо Тайлер почне ставити запитання з теорії. 

— Мама отримала водійське посвідчення, — чоловік зупинився на пів слові, — Ти ж не скажеш її, що я розповів тобі це? 

— Ні, — посміхаюся.

— Вона просто не любить цю історію… так от, мама отримала водійське посвідчення з сьомого разу. 

— Справді?

— Так, — ми кудись звертаємо зі шляху. — Хоча вона й здала з сьомого разу, зараз вона їздить як професійний гонщик, навіть штрафи за перевищення швидкості отримує. 

— Я помітила, — Тайлер заглушив мотор. — Де це ми? 

—  У зоні відпочинку. 

— Так швидко? 

— Так, ти вчасно захотіла подивитися на зорі, — ми вийшли з машини, — Наступна зона відпочинку аж за дев'яносто п'ять кілометрів. 

— Нам пощастило, — я підійшла до Тайлера і обійняла його за талію. 

— Не холодно? 

— Ні. 

Стояти вночі посеред поля і обіймати чоловіка, що подобається тобі, виявляється дуже тепле відчуття.

— Хіба ти не на зорі хотіла подивитися?  

— Не подобається, що я обіймаю тебе? — я відпустила його.

— Дуже подобається, — обійняв мене.

Надивившись на зорі та відпочивши ми продовжили шлях до місця нашої ночівлі. Тайлер увімкнув музику, щоб було не так сумно їхати, ми почали підспівувати різним хітам і я не помітила як ми доїхали. Це було щось дивовижне, маленькі дерев'яні будинки один за одним височіли на пагорбі, кожен будинок був прикрашений гірляндами, тож це додавало ще більшої атмосфери. 

— Як гарно, — Тайлер вів мене за руку, оскільки я з відкритим ротом розглядала все довкола.

— Я знав, що тобі сподобається. 

— Звідки ти міг знати? — дивуюся.

— Тобі сподобалася підсвітка мого будинку уночі, тож це місце тобі також мало сподобатися. 

— Твоя правда, — міцніше стискаю його руку. — І як ти все запам'ятовуєш? 

— Секрет, — він підморгнув мені. 

Нам віддали ключики від нашого будинку на цю ніч і я вже була в передчутті того, який він всередині.  Ззовні — звичайна трикутника споруда, що має невелику терасу, на якій стоїть два стільці та столик. 

— Тут можна розвести багаття та посмажити щось, — дивлюся на залізний мангал.

— Так, але у нас нічого немає з собою.

—Тоді якось наступного разу, або ж коли  поїдемо до моря. — я відчуваю аромат смаженого м'яса.

Тайлер відчиняє двері ключем і ми опиняємося всередині, найперше, що помічаєш, це ліжко яке займає більшу частину простору, поряд з ним є маленька тумбочка та настільна лампа на ній, також тут є стіл, два стільці та на столі стоять різні напої. Кухні тут немає, оскільки місця трохи замало у цьому будиночку, проте, це не так важливо. 

— Чудово, — я відволікаюся від огляду будинку і підходжу до чоловіка аби поглянути, що він побачив.