Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Мало просто володіти чимось, мусиш бути впевненим у тому, що все це не ефемерне й не на якусь мить! — правив своєї Вадик. — А тут… Сильний, підлий і нахабний цілком безкарно пожирає слабкого, котрому нема в кого шукати справедливості. Ні в чому не можеш бути впевненим. Ні, ця країна не для мене… Нормальних людей просто потрібно звідси евакуювати. Розумієш?
— Чим ти й вирішив тут займатися, — спритно докинула я, перемикаючи Вадима на потрібну мені тему.
— Тобто як? — жваво зреагував Вадик.
— Звичайно. Я, знаєш, довідалася про твоє перебування тут від Валерії.
— Від Лерочки? Ви знайомі? — Вадим широко посміхнувся, але сум'яття, що промайнуло в його очах, я встигла зауважити. — Рідкісно щиросердна дівчина. Дуже мені допомогла. Та й далі, власне, допомагає.
— Давай-но відверто, — я в черговий раз глянула на годинник. — Мушу попередити тебе. Не люблю, коли на близьких мені людях наживаються. Валерія та її хлопець просто розкручують тебе на грошики. Жінки, яких демонструють тобі на фото, в житті виглядають інакше. Деяких із них взагалі не існує.
— Але даруй, адже я можу наполягати на особистій зустрічі з кожною. Я ж не казав, що збираюсь одружитися заочно…
— А платиш за що? За доступ до інформації. Кішці, власне, байдуже, чи знайдеш ти собі наречену насправді. Навпаки, їй вигідно затягти процес пошуку, щоб заробити якомога більше, підсовуючи тобі дедалі нові варіанти за додаткову платню, звісно.
— Цікаво, що я теж подумки величаю Валерію Кішкою, — безбарвним тоном протяг Вадим.
— Я випадково почула, що вона «розводить» якогось іноземця, — намагаючись не збитися з думки, провадила я, — і, скажу відверто, навіть поаплодувала її успіхам. Мовляв, так цьому клятому буржуєві й треба. Знатиме, як наших жінок за товар вважати. А потім з'ясувалося, що цей буржуй — ти. Не могла ж я не зняти полуду з твоїх очей. А під час вашого листування по інтернету тебе взагалі взули, як останнього дурня. Знаєш, скільки іноземців одночасно оплачували на той місяць курси німецької для Валерії? Та вона давно б уже шпрехала краще за будь-якого фашиста, коли б справді витрачала ці грошики на навчання.
Я не зводила погляду з Вадима. Надто засмученим він не здавався. Перша частина мого заздалегідь продуманого монологу добігла кінця, тепер настав час переходити до другої, значно приємнішої.
— Тепер так, — вела я далі. — Як не тяжко мені це робити — все-таки про друзів таке розповідати сумно — але відкрила тобі всю правду. Натомість прошу в тебе єдину річ.
На обличчі Вадима вперше за останні три хвилини, відбилося зацікавлення.
— Яку саме?
— Зроби, будь ласка, так, щоб Валерія не помітила змін у твоєму ставленні до неї. І взагалі, не суди її надто суворо. Зрозумій, у багатьох наших жінок просто нема іншої ради. Дітей же треба якось годувати? А для вас, іноземців, витрачені на чарівну знайому по листуванню гроші — сущі копійки. Вона взагалі не хотіла нікого обманювати. Просто в неї складне життя. Не гнівайся на неї.
Звичайно, я трохи перебільшувала праведність Кішки, але зараз мета виправдовувала засоби. Мені було дуже важливо виставити Валерію в очах Вадима в іншому світлі.
— Це і є твоє прохання? — Вадим зазирнув мені у вічі, ніби ще чогось очікуючи. Я кивнула. — Отакої, - Вадька не відводив погляду, — роки летять якось повз тебе, Котю. Ти ніяк не подорослішаєш. Досі чекаєш на ідеальну систему, де всім добре. Ти невиправна ідеалістка… Втім, Валерію я справді не засуджую. Тим більше, про щось подібне здогадувався.
— Навіщо ж тоді? — розгублено запитала я. Вадька зрозумів запитання і з виглядом людини, яка зважилися розкрити таємницю, почав нишпорити по кишенях піджака.
— Де ж це вони поділися… Ага, ось, — він простяг мені трішки зім'яте фото. — Нікому в цій країні не показував, а тобі ось, даю. Цінуй.
— Ціную, — просто відповіла я, посміхаючись у відповідь Лінці, яка привітно махала рукою, та чорнявому хлопчикові, дуже схожому на Вадима.
— Фото зроблено за два дні до мого від'їзду сюди, — прокоментував Вадик.
— Значить… — за роки його відсутності я вже трішки забула про спілкування напівтонами і не цілком була впевнена, що правильно розумію його натяки.
— Виходить, я щасливий сім’янин, котрий зовсім не збирається женитися ще раз. На жаль, хоча ти й відмовляєшся визнавати такий світоустрій, але в реальному житті всі використовують одне одного. Усе в цьому світі взаємне. Я так само обманював Кішку, як і вона мене. Знаєш, однобічна знахабніла експлуатація зустрічається вкрай рідко.
Я ошелешено витріщилася на першого колишнього чоловіка. Оцього вже я в ньому ніяк не підозрювала — настільки споживацького ставлення до людей. Крім того, звістка, що в родині Вадика все гаразд, чомусь не припала мені до смаку.
«Якщо він порядний сім'янин, то як же, запитую вас, його використовувати в приборкуванні Жорика? Не погодиться ж Вадим на таке, й буде правий. Ет, знайшла, називається, гідну кандидатуру…»
«Стривай, ти ж вважала його занудою і, здається, знову викреслила з особистого життя?»
«Я жартувала. Звісно, справді я й досі збиралася залучати Вадьку до помсти Георгію…»
Картинка з Вадимом, який вручає мені шалено гарний трояндовий букет ніяк не відступала з-перед очей.
«Зрештою, це ж МІЙ Вадик. Чому, коли він мені потрібен, я повинна думати про якусь нову його родину?» — діловито допитувався хтось із найдальших глибин підсвідомості. Те,