Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Усе може бути. Але, по-моєму, скінчиться саме так, як я сказав.

— Ні! — відрізала я, і, щоб довести власну правоту, негайно вирішила погодитися вийти за Вадика.

Жили ми дивно. Нам, безумовно, було добре вдвох, але не одне від одного: мене просто тішила відсутність батьків, які стояли досі над душею, а Вадьку — настільки ощадливе розв'язання всіх господарських проблем. Ми, звісно, чудово ставилися одне до одного, але це було швидше повагою, аніж пристрастю: Вадьку вражала моя енергійність і вміння в усьому знаходити яскраві барви, мене — Вадимова вдумливість та ерудиція. У нас була навіть любов, але це була, швидше, любов до мистецтва, гармонії навколишнього світу і різнобарвності життя. Півроку цих «але» непохитно переконали мене в тому, що я бажаю лише одного: пожити самотою. Вадим очікував чогось подібного, тому коли я пішла, сприйняв це доволі спокійно. По тому ми частенько телефонували одне одному та обмінювалися пізнавальними й цікавими монологами, які, втім, ні до чого не зобов'язували. Далі активне спілкування якось ущухло. Ми бачилися дедалі рідше.

Востаннє спілкувалися з Вадькою чотири роки тому, якраз перед його від'їздом до Німеччини:

— Котю, — Вадик завжди так називав мене, — ти, напевне, сміятимешся, але я таки їду туди, — сказав він, коли вперше за останні три роки набрав мій номер. — Якщо ти твердо вирішиш не їхати зі мною, то заберу Ліну. Зваж, мені доведеться з нею одружитися.

Ліною звали одну мою одногрупницю. З Вадькою вони зійшлися на ґрунті патологічній нелюбові до нашої радянської батьківщини. Обоє все життя мріяли виїхати. У обох усіх талановитих друзів давно вже поглинули золотоносні простори закордоння.

— Що ж, — мене ця звістка не особливо схвилювала, оскільки я вже була дружиною Шурика, — нарешті здійснилось. Вітаю.

— Дякую, — серйозно відповів Вадим і зник з мого життя, як тоді здавалося, назавжди.

От саме перед Вадькою мені було відверто соромно за своє нинішнє життя. Перший колишній чоловік завжди вважав мене талановитим літератором і перспективним журналістом. Я кепсько уявляла собі, як поясню, чому занедбала творчу кар'єру та вдалася раптом до детективної діяльності.

— Слухаю? — цей голос я легко впізнала б серед мільярда інших. І як я тільки могла учора в Кішки подумати, що помилилася?

— Здраствуй, Вадько.

Я майже фізично відчувала, як моя фраза, зовсім без втрати значущості, пролітає всеньке місто і, петляючи вибагливими лабіринтами Вадьчиних мозкових звивин, досягає мети. Ось Вадик нарешті розуміє, що телефоную саме я.

— Вітаю, пані пропажо, — Вадик очевидячки зрадів, — це ж просто здорово, що ти подзвонила!

— Чому це я пропажа? Міг би зателефонувати моїм батькам…

— Якби міг, зателефонував би, — як завжди точно, але незрозуміло відповів Вадим. — Коли з'явишся?

— Негайно.

— Чудово. Чекаю у вестибюлі.

Чомусь я розхвилювалась, як маленька. І навіть біля дзеркала затрималася на хвильку довше, ніж звичайно. Образ палкої брюнетки з безліччю кісок, звичайно, вселяв у мене достатній оптимізм та надавав упевненості в собі, але попри це… Вадик не бачив мене вже років з п'ять. Чужі діти, як відомо, швидко ростуть, а чужі дружини швидко старіються… Втім, у Вадьки й окрім змін у моїй зовнішності знайдеться чимало приводів для невдоволення.

Навіть старий «Форд» розчулився та добрих п'ять хвилин не хотів заводитися. Довелось розчулитися у відповідь і висловити цьому бридкому авто все, що я про нього думала. Від міцного слівця «Форд» завжди тверезішав.

Усе почалося з нетямущого «даішника». Відверто кажучи, я вже й забула: щойно починаю кудись поспішати, як миттю охоронці порядку на дорогах та у власних кишенях юрбою постають на моєму шляху. Не було такого вже досить давно, і я навіть перестала вдвічі знижувати швидкість, ледь попереду заманячить людина в міліцейськім однострої.

Він представився і зажадав документи.

Я посміхнулася однією з найчарівніших, як мені здавалося, посмішок.

— Але це ж не ви! — «даішник» вочевидь був налаштований недоброзичливо. Звісно, стервозна з вигляду чорнявка, майже вамп, намагалася довести свою ідентичність із ляльково-безневинною дівчинкою, котра широко розплющеними оченятами дивилася на нього з фото. Від такого нахабства бідолаха навіть забув обвинуватити мене в перевищенні швидкості.

— Якщо жінка стає схожа на своє фото в документах, значить, їй терміново слід змінювати імідж. Хіба ви не знаєте? — я спробувала розслабити стража порядку гумором.

— Це не ви, — повторив він затято.

Найобразливіше, що зупинив він мене просто біля Вадьчиного готелю.

— А хто ж тоді!? — я страшенно обурилась.

Цікаво, чи дійде до того, що доведеться стригтися наголо? «Даішник» уважніше вдивився у знімок, ще раз глянув на мене…

— А може, й ви, — озвався нарешті, мабуть, розчарований моєю безневинністю. Не віддаючи документів, він тяжко зітхнув, окинув поглядом моє авто й раптом пожвавішав. — А техталон?

Гарненький перехід. Із «Фордовим» техталоном сталося лихо ще за часів правління Шурика. По невеличкій аварії довелося змінювати лобове скло. Звідтоді техталон, намертво приклеєний до старого лобового, їздив у бардачку «Форда». Лежав він разом зі шматком потрісканого скла в коробці з-під компакт-диска.

— Ось, — я покірливо простягла коробку «даішникові».

Той вдоволено гмикнув і заходився заробляти гроші.

— А чому не на склі?

— Таж на склі, — незворушно відповіла я.

Зазвичай працівники ДАІ після того, як на білий світ з'являвся мій техталон, залишалися більш-менш вдоволеними, навіть співчували.