Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— От тобі й маєш! — розгублено пробурмотів Вадька. — Багато років тому це була найкраща кав'ярня міста. Зважаючи на те, яке нині занедбане це приміщення, звідтоді вона й не працює. Довели країну! Навіть кави нема де випити.
Дивно, що, мешкаючи в радіусі трьох метрів від колись улюбленої кафешки, Вадик досі не мав часу зайти поглянути, чи вона працює. Чим же він був так заклопотаний? Точніше, невже до такої міри заволоділа його увагою пані Кішка?
Довелося повернутись до готельного вестибулю.
— Дві кави зваріть, будь ласка, — звернувся Вадька до дівчини за адміністраторською стійкою.
Я опустилася в м'яке шкіряне крісло і без жодних докорів сумління заходилася пильно розглядати першого колишнього чоловіка. Незважаючи на зморщечки, статечні манери та дорогу краватку, Вадик так і не перетворився на солідного джентльмена. Невисокий зріст, незмінно неслухняні темні жорсткі кучері, неспокійна рухливість карих очей із зачаєним у кутиках легким і веселим зеленим божевіллям, — усе це, як і колись, робило Вадьку схожим на скуйовдженого горобця, що випадково випав із батьківського гнізда.
«Але ж це варіант! — швидко промайнуло в думках, — чудовий екземпляр для того, щоб поморочити голову Жорикові. Ми з Вадькою добре одне одного знаємо, нам є про що поговорити…», — я уявила себе в стильній вечірній сукні під ручку з галантним, блискучим Вадимом. Картинка припала до душі. Вадик дарував мені величезний букет запаморочливих троянд, не зводив з мене захопленого погляду, тонко посміхався, вкрадливо нашіптував компліменти… Лютий на себе Георгій мучився гірким каяттям, самотньо сидячи за віддаленим столиком і спостерігаючи за нашими з Вадькою веселощами. Бездоганний варіант. Вадик усе зрозуміє правильно, на те він і близька людина. Божеволіти, кликати заміж не зважиться — там я вже була. Так. Вадик підходить за всіма параметрами. Тим більше, ревнощі в оперові вже трохи заворушилася… Знатиме, як їхати без мене».
«Агов! — загукало до мене зсередини. — Ти, здається, забула, з якою метою прибув цей твій Вадька. За такого підходу він може серйозно витлумачити твій флірт. Якщо людина самотня, зачарувати її не проблема. Не боїшся одурити нещасного?»
«М-да. Це дещо ускладнює. Але ж можна й не обманювати, хіба не так?»
Я раптом усвідомила, що вже хвилин зо п'ять думаю про своє, зовсім не звертаючи уваги на Вадима. Мені стало соромно. На щастя, Вадик відзначався вмінням настільки захоплюватися власними монологами, що реакція інших просто не цікавила його.
— Катрусю, ця країна не перестає вражати мене своїм божевіллям! — як завжди, Вадик говорив надто емоційно, привертаючи загальну увагу. Я ніяково зіщулилась під суворими поглядами нафарбованої громадськості. — Ти читала оголошення, якими, немов шпалерами, обклеєно всі стовпи нашого міста? — Вадик зі змовницьким виглядом дістав із кишені піджака зім'яті папірці. — Ось. Я навіть прихопив двійко. Покажу своїм друзям у Франкфурті. Читаємо: «Знімаємо жир» — і номер телефону. Будь-яка нормальна людина подумає, що йдеться про миючі засоби. Виявляється — про схуднення. Як дивно влаштований мозок тих, хто дає оголошення такого штибу! Або ось: «Запір. 100-відсотковий результат. Дзвоніть негайно». Вони його, що, продають?
— Вадику, ти, як завжди, в своєму репертуарі!
Ет, із яким задоволенням я сиділа б тут із Вадькою до самого вечора, слухала б його кумедні відкриття про нашу пострадянську реальність… Вдумувалася б у хвилюючі розповіді про його закордонне життя. Вадим завжди був чудовим оповідачем. Але, на жаль, час підгонив. Зниклий Шурик не давав мені права на задоволення. Я зібрала всю свою волю, щоб визнати: настав час для рішучих дій.
«Треба домовитися про зустріч із Вадькою по приїзді Жорика, — розважливо наказала я собі. — Провчити Георгія за його цілковитої відсутності просто неможливо», — тут я подумала, що мені тепер досить довго не доведеться бачити Вадика, і несподівано для себе жахливо засмутилася. І навіть образилась на Шурика за те, що той так невчасно зник. Тут, можна сказати, намічається пожвавлення в особистому житті…
— Таким чином, виходить, що ваш світ різко розподілився на людей дуже багатих, певна річ, лічених одинаків, та людей дуже бідних, якими всі ви і є. Середній клас відсутній цілком, — Вадька вже гарячково викладав свою чергову теорію. — Усі, хто себе зараховує до нього, насправді, животіють у злиднях, хоча й не бажають цього визнавати. Забезпечена людина — це не той, хто має авто, квартиру, дачу, а той, хто впевнений, що цю його власність не буде раптом вилучено державою, що його внуки та правнуки по праву користуватимуться успіхами, яких він досягне. Закони цієї країни непередбачувані, й ніхто не може тут вважати себе забезпеченим.
— А хто ж тоді дуже багатий? — не втрималась я від маленької провокації.
— Не знаю, не зустрічав. Але, напевне, вони є. Повинні бути, принаймні… Для компенсації. А може, й нема… Не знаю.
Я посміхнулася. Вадик, як натура, схильна до захоплень, частенько страждав на внутрішню суперечливість монологів.
— Розумієш, у Німеччині я вважаюся людиною середнього статку. Навіть трохи нижчого за середній. Тут же, коли почують про блага, які я маю там, мене починають вважати мільйонером. Згоден, у вас нині теж вималювалася деяка групка людей, котрі вдають із себе буржуа. Не братимемо навіть до уваги тих методів, якими вони домоглися успіху…
Я вже п'ять хвилин чекала на паузу у Вадьчиному монолозі, щоб перевести розмову в потрібне мені річище. Як і в далекі часи юності, я примудрялася легковажно закохуватись у Вадика на початку зустрічі й назавжди позбуватися цієї палкої закоханості вже до завершення розмови. Не те що про якийсь там флірт, а навіть про тривале дружнє спілкування вже й мови не могло бути.
«Господи, та мені пам'ятник треба поставити! Як це я зуміла прожити цілих півроку
