Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна
— Природно.
Якраз я нічого природного в цьому захопленні не вбачала, та все одно зраділа, що колега відповів саме так.
— То скажи мені, — я намагалася говорити якомога байдужіше, — ця історія з актом самоспалення корейського уболівальника… Це що, серйозна подія для футболу? Чого це раптом усі про неї заговорили?
— Яка історія? З яким самоспаленням? — не зрозумів Рома, витріщаючись на мене. Він вочевидь був наляканий власною некомпетентністю. Допитливість Ромочки не пробачала йому таких провалів у інформаційному потоці. — Зажди, уточню! Тут у нас газета, чи де? Про спорт зі спортивними оглядачами говорити слід. Щоправда, у нас такої посади нема, а ось у конкурентів…
Ромочка не полінувався набрати чийсь внутрішній номер. За три секунди половину принесеної мною баночки пива було обіцяно оглядачам ворожого видання. За це ми дізналися, що всі ті корейсько-японські уболівальники взагалі завжди відзначалися рідкісною самовідданістю та сталою нехіттю до власного життя. Тому дивуватися через такі речі, як самоспалення, не варто. І взагалі, історія знає безліч прикладів жертвоприношень у ім'я футболу, ще гучніших за цю байку, що давно вже пилом припала. Приміром, один німецький уболівальник викинув із вікна власну дружину, коли та перемкнула телевизор на інший канал під час трансляції футбольного матчу. Серіал бідолашна хотіла подивитися.
«Чудово! Чого це раптом обидва мої колишні чоловіки заговорили про одну й ту саму історію? Якби ця байка була, так би мовити, в усіх на вустах, тоді ще зрозуміло… До того ж, якщо взяти до уваги схильність Шурика потрапляти під чужий вплив…
Ох і підозрілий це збіг! Коли ж вони могли познайомитися?»
— А з якого це дива ти зацікавилась футболом? — запитання Ромочки відволікло мене від похмурих думок. — Знаючи твою схильність піддаватися чужим впливам, сміливо можу заявити, що твій бойфренд — футбольний уболівальник.
«Ну от! Усе життя вважала, що це я на всіх навколо впливаю та всіх перевиховую… Ніколи не думала, що справляю на Ромочку таке дивне враження!»
— Він не бойфренд, — сухо відрізала я, — а олдмен і при цьому майже ворог. Як співають у одному американському блюзі, «боротьба за чоловіка зазвичай перетворюється на боротьбу з чоловіком». Усе, бувай. Побігла воювати.
У редакторський комп'ютер мене, звісно, ніхто пускати не збирався. Якщо по-доброму, слід було б зайти до найближчого інтернет-кафе та скористатися технікою там, але в мені заговорила Філософія Автомобіліста.
«Ну чого ти маєш платити, та ще й чужим людям важливу особисту інформацію демонструватимеш, якщо в самої комп'ютер стоїть удома? Тим більше, пробок сьогодні, начебто, в місті нема. До власного дому — десять хвилин!» — як завше, вдвічі скорочуючи поточні витрати, бадьоро заявила вона.
І хоча Здоровий Глузд був категорично проти, я спрямувала колеса «Форда» до свого дому.
Я влетіла в помешкання практично з тією самою швидкістю, з якою їхала, та раптово завмерла, зусиллям волі змушуючи себе не гепнутися без тями, й задкуючи до дверей, вискочила на сходовий майданчик. Страх скував розум, він гнав мене знову до «Форда». Геть від споганеного чужим втручанням власного дому! Тепер посаду «моєї фортеці» зайняв поки що недоторканий салон авто. Руками, які страшенно тремтіли, я заблокувала замки.
«Негайно заспокойся! Негайно заспокойся!» — сиреною завивав у моєму мозку Здоровий Глузд, і сам переляканий настільки, що безтямно зациклився на єдиній фразі. Пальці автоматично почали набирати номер телефону.
— Привіт, як ся маєш? — Жориків голос лунав образливо бадьоро.
«Як ся маю? — просичало в моїх думках. — Жахливо! Жахливо, жахливо…»
— Дякую, чудово, — розтікаючись життєлюбством, проспівав у трубку мій голос. Добре, коли в людини в будь-якій ситуації працює «автопілот», не дозволяючи виказати власну слабкість. — Скажи, ти ще у відрядженні? Ще не скоро приїздиш?
— На жаль, поки не скоро. Але справа наближається до завершення.
«А чому ж тоді в кухні на столі стояла чашка з недопитою кавою?! Хто ж у такому разі був у мене вдома?»
— Дуже шкода. Уже скучила.
— Не сумуй, незабаром усе це скінчиться. Мені й самому хочеться повернутися до нормального домашнього життя.
«Яке там нормальне, якщо хто завгодно може проникнути в помешкання та випити всю мою каву…»
— Умгу. Ну гаразд, бувай.
«Отже, Жорика в місті нема. Сама я ні за яких умов не могла б залишити непомиту чашку… Висновок простий. Нещасний Хтось зумисне лишив у квартирі сліди свого перебування, аби перетворити мене на безпорадну істеричку. Що ж, йому це майже вдалося».
«Раз він не відчіпляється, виходить, ти на вірному шляху. Розумієш?»
«Відкіля йому знати про мій шлях? Цей гад примудряється якимось загадковим побитом відслідковувати мої пересування. «Облиш цю справу», — писав він мені, очевидячки припускаючи, що я перестану й думати про доручене Шуриком розслідування. Але ж я й перестала. Щоправда, не через погрози, а через справи, котрі виявилися раптом більш важливими. З'ясувати, куди подівся Шурик, усе-таки важливіше, ніж морочитися з гріхами Кішки. Стривай! Кішка! Виходить, Хтось вистежив мене, коли я їздила до Вадьки, і вирішив, що раз я зустрічаюся з Лериними жертвами, значить, мій інтерес до її справ не вщух. І тоді Хтось вирішив удруге попередити мене. Може, навіть залишив записку…
Повертатися до квартири заради пошуків нових слідів вторгнення ворога мені було відверто страшно. Я завела авто й невпевнено рушила в бік офісу Вікторії. Навряд чи вона могла б чимось допомогти, але, по-перше, вона була в курсі подій,
