Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте
Картина була готова. Пітер ван Гюйс, коли був молодший, зазвичай супроводжував останній мазок зверненою до Господа короткою подячною молитвою з нагоди щасливого завершення нового твору; однак з роками його вуста зробилися мовчазними, очі сухими, а волосся сивим. Тож він обмежився тим, що злегка хитнув головою, встромив пензель у слоїк з розчинником і витер руки об старий шкіряний фартух. Потім підніс угору канделябр і відступив на один крок. Нехай Господь йому пробачить, але він не міг не відчувати гордості за свою роботу. «Шахова партія» перевершувала те завдання, яке поставив перед ним його повелитель-герцог. Бо в ній було все: життя, краса, любов, смерть, зрада. Ця дошка була мистецьким твором, що мав пережити і його самого, і тих, кого він на ній зобразив. І старий фламандський майстер відчув у своєму серці гарячий подих безсмертя.
Хулія побачила Беатрісу Бургундську, герцогиню Остенбурзьку, яка, сидячи біля вікна, читала «Поему про троянду та лицаря», і сонячний промінь, що падав навскіс на її плече, освітлював прикрашені віньєтками сторінки. Побачила, як злегка, наче листок на дереві від ледь чутного вітерця, тремтить біла, мов слонова кістка, рука герцогині, на якій у промені світла виблискує золота обручка. Можливо, вона кохала й була нещасливою, і її гордість не могла витримати зневагу цього чоловіка, котрий посмів відмовити їй у тому, в чому сам лицар Ланселот не зміг відмовити королеві Гвіневрі… А може, все було не так, і найманий убивця пострілом з арбалета помстився за прикрість, що її залишила по собі агонія колишньої пристрасті після останнього цілунку та жорстокого прощання… Над краєвидом на задньому плані в блакитному небі Фландрії пливли хмари, і жінка, поринувши у свої думки, продовжувала сидіти з книгою на колінах. Ні, це було неможливо, бо Фердинанд Алтенгоффен ніколи б не заповзявся увічнювати зраду, а Пітер ван Гюйс не віддав би цьому свій талант та вміння… Слушною була думка, що опущені очі не дивляться прямо, бо приховують сльозу. Що чорний оксамит — це жалоба за власним серцем, простромленим тією самою стрілою, що просвистіла біля рову. Серцем, яке підкорилося державним інтересам, шифрованому посланню кузена Карла, герцога Бургундського, — складеному в кілька разів аркушу пергаменту з розламаною печаткою, який вона, оніміла від розпачу, зіжмакала холодними руками, перш ніж спалити в полум’ї свічки. Конфіденційне послання, передане таємними агентами. Інтриги та павутиння, що плелися навколо герцогства та його майбутнього, від якого залежало майбутнє Європи. Французька партія, бургундська партія. Глуха війна дворів, безжальна, мов найжорстокіша битва: без героїв, але з катами в камзолах, чиєю зброєю були кинджал, отрута й арбалет… Голос крові, почуття обов’язку, до якого закликала рідня, не вимагали нічого такого, чого б не могла полегшити згодом щира сповідь. Лише її присутності в певний день о певній порі біля вікна вежі Східної брами, де кожного надвечір’я камеристка розчісувала їй волосся. Біля вікна, під яким Роже Араський прогулювався щодня о тій самій порі, розмірковуючи на самоті про своє неможливе кохання та про свою тугу.
Так. Мабуть, ця жінка в чорному — чорна королева — опустила очі й дивилася в книгу, яку тримала на колінах, не тому, що читала, а тому, що плакала. А може, вона не наважувалася поглянути прямо в очі художнику, бо зрештою ними в неї уважно вдивлялися Вічність та Історія.
Хулія побачила Фердинанда Алтенгоффена, безталанного герцога, взятого в облогу вітрами зі Сходу та Заходу в Європі, яка, на його думку, надто швидко змінювалася. Вона побачила його — покірливого та безсилого, бранця себе самого та свого часу, побачила, як він, тремтячи від люті та болю, шмагає себе замшевими рукавичками по коротких штанах, не в змозі покарати убивцю свого єдиного друга. Побачила, як він стоїть, притулившись до колони у завішаній килимами та прапорами залі, й згадує роки юності, спільні мрії, захоплення юнаком, котрий пішов на війну й повернувся вкритий шрамами та славою. В замку ще відлунювали його сміх, його спокійний розважливий голос, його дошкульні репліки та звернені до дам вишукані компліменти, його мудрі поради, відгомін і тепло його дружби… Але його самого вже не було. Він пішов кудись у пітьму.
А найгірше, майстре ван Гюйс, найгірше, старий друже, старий художнику, — ти ж бо любив його майже так, як я, — найгірше те, що помста неможлива; найгірше те, що вона — як і я, як і він сам — усього лише іграшка в руках інших, більш могутніх сил: тих, хто, маючи гроші та силу, вирішує, нібито плин століть повинен стерти Остенбург з мап, що їх креслять картографи… Я не маю голови, яку міг би зітнути біля могили мого друга, а якби навіть і мав, все одно не міг би. Тільки вона все знала — і мовчала. Вона вбила його своїм мовчанням, дозволивши йому прийти — я теж маю добрих шпигунів — до рову Східної брами, куди його вабила безмовна пісня сирени, що штовхає чоловіків назустріч Долі. Тій самій Долі, котра здається сплячою або сліпою, поки одного дня не розплющить очі й не втупить у нас свій погляд.
Помститися, як бачиш, неможливо, майстре ван Гюйс. Лише твоїм рукам і твоїй вигадливості я доручаю цю помсту, і ніхто ніколи не заплатить тобі за жодну картину стільки, скільки заплачу я за цю. Я хочу справедливості, хоч би й для себе одного. Аби вона знала, що я знаю, і щоб, можливо, хтось іще, окрім Господа, дізнався про це, коли всі ми, як Роже Араський, обернемося на тлін. Тож напиши цю картину, майстре ван Гюйс. Заради самого неба, напиши її. Я хочу, щоб у ній було все і щоб вона зробилася твоїм найкращим і найжахливішим твором. На пиши її, і нехай Диявол, якого ти якось зобразив верхи на коні поруч із ним, забере всіх нас.
І нарешті Хулія побачила лицаря в камзолі та коротких червоних штанах, із золотим ланцюжком на шиї та марним кинджалом на паску: ось він прогулюється в годину надвечір’я біля рову Східної брами — сам, без зброєносця, аби той не завадив плину його думок. Вона побачила, як він підводить погляд, дивиться на стрілчасте вікно й злегка посміхається — відчужено та сумно. У таких посмішках зазвичай відбиваються спомини, кохання та ризики, а ще передчуття власної долі. І, можливо, Роже Араський передчуває, що по інший бік одного з вищерблених
