Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте
Хулія запалила нову сигарету. Смак тютюну та горілки змішався й гірчив у роті. Вона відкинула з чола пасмо волосся й, торкнувшись пальцями поверхні картини, провела ними по губах Роже Араського. У золотавому сяйві, що огортало лицаря своєрідною аурою, його сталевий захисний комір яснів м’яким, майже матовим блиском, як добре оброблений метал. Спершись підборіддям на великий палець правиці, освітленої цим лагідним ореолом, Роже Араський із наче викарбуваним на старовинній медалі обличчям сидів, трохи посунувшись уперед й уп'явши погляд у шахівницю, що символізувала його життя та смерть, і мовби не помічав жінки з книгою позаду себе. Та, можливо, його думки ширяли далеко від шахів, можливо, вони линули до тієї Беатріси Бургундської, на яку він не дивився через гордість, з обачності чи то просто з поваги до свого сеньйора. В цьому випадку тільки його думки були вільні й могли бути зверненими до неї, так само як і думки дами в цю мить, можливо, були далекими від сторінок книги, яку вона тримала, а її очі, хоча їхній погляд не був звернений до нього, все ж тішилися тим, що бачили широку спину лицаря, його елегантну спокійну позу; і можливо, вона згадувала його руки та шкіру або лише відгомін стриманого мовчання, сумного та безсилого погляду його закоханих очей.
Обидва люстра — венеціанське та намальоване — поміщали Хулію всередину якогось химерного простору, роблячи невиразною межу між тим, що знаходилося по різні боки поверхні картини. Золотаве світло огорнуло і її, Хулію, коли повільно, ледь не спираючись на вкритий зеленою скатертиною намальований стіл, вона дуже обережно, щоб не перекинути розставлені на шахівниці фігури, нахилилася до Роже Араського й ніжно поцілувала його в куток холодних вуст. А коли обернулася, завважила, як блищить орден Золотого руна на червоному оксамитовому камзолі іншого гравця, Фердинанда Алтенгоффена, герцога Остенбурзького, темні непроникні очі якого уважно дивилися на неї.
Коли настінний годинник пробив третю, в попільничці вже було повно недопалків, а майже порожні філіжанка та кавниця стояли серед книг і документів. Хулія відкинулася на спинку стільця й дивилася на стелю, намагаючись дати лад своїм думкам. Вона запалила всі лампи, що були в помешканні, аби відігнати примар, які підступали до неї з усіх боків, і межі реальності поволі знову окреслювалися, займаючи своє місце у часі та просторі.
Зрештою Хулія дійшла висновку, що існували інші, значно практичніші способи бачення цього питання. Інша точка зору, поза сумнівом, більш адекватна, якщо розглядати себе не як Алісу, а як уже дорослу Венді. Для цього треба було лише заплющити очі, а тоді знову розплющити їх і подивитися на ван Гюйса так, як зазвичай дивляться на написану п’ять століть тому картину, й узяти олівець та аркуш паперу. Так вона і вчинила, допивши перед тим холодну каву. «О цій порі, — подумала Хулія, та ще й коли зовсім немає сну і найбільше мучить страх зірватися у прірву ірраціонального, дати лад своїм думкам у світлі останніх подій було б незле. Зовсім незле». Отож вона почала записувати:
I. Картина датована тисяа чотириста сімдесят першим роком. Шахова партія. Таємниця. Що сталося насправді між Фердинантом Алтенгоффеном, Беатрісою Бургундською та Роже Араським? Хто наказав убити лицаря? До чого тут шахи? Чому ван Гюйс намалював цю картину? Чому, написавши «Quis necavit equitem», ван Гюйс зафарбував напис? Боявся, що його теж уб’ють?
II. Я розповідаю про відкриття Менчу. Звертаюся до Альваро. Він уже в курсі: з ним хтось консультувався. Хто?
III. Альваро знаходять мертвим. Мертвим чи вбитим? Очевидний зв’язок із картиною чи, можливо, з моїм візитом і моїм дослідженням. Чи існує щось таке, чого хтось не хоче, щоб це знали? Чи з’ясував Альваро щось важливе, чого не знаю я?
IV. Незнайомець (можливо, це вбивця — чоловік чи жінка) надсилає мені зібрані Альваро документи. Знав Альваро щось таке, що інші вважали небезпечним? Що, на думку цього незнайомця (незнайомців), мені можна знати, а що не можна?
V. Якась білявка приносить конверт до «Урбекспресу». Причетна вона до смерті Альваро чи це просто посередниця?
VI. Помирає Альваро, а не я (поки), хоча ми обоє досліджуємо одну тему. Схоже навіть на те, що мені намагаються полегшити роботу або спрямувати її на щось мені не відоме. Цікавить їх картина через свою фінансову цінність? Цікавить моя робота з її реставрації? Цікавить напис? Цікавить проблема шахової партії? Вони зацікавлені в тому, щоб оприлюднити чи приховати певні історичні факти? Що може пов’язувати якусь людину XX століття з драмою, що сталася в XV столітті?
VII. Головне питання (поки): Чи задовольнить можливого убивцю збільшення ціни картини на аукціоні? Чи є в картині щось таке, чого я досі не виявила?
VIII. Імовірність того, що питання полягає не в цінності картини, а в таємниці відтвореної на ній партії. Робота Муньйоса. Шахова задана. Як це може спричинити смерть людини через п’ять століть? Це не лише смішно, а й безглуздо. (На мою думку.)
IX. Чи загрожує мені небезпека? Можливо, вони сподіваються, що я виявлю щось іще, що я працюватиму на них, не здогадуючись про це. Можливо, я досі жива, бо потрібна їм.
Вона згадала слова, почуті від Муньйоса, коли той вперше опинився перед роботою ван Гюйса, й почала відтворювати це на папері. Шахіст говорив тоді про наявність у картині різних рівнів. [22] Розтлумачення одного з них могло привести до розуміння їх усіх.
Рівень 1. Місце дії на картині. Підлога, що має вигляд шахівниці, на якій знаходяться персонажі.
Рівень 2. Персонажі картини: Фердинанд, Беатріса, Роже.
Рівень 3. Шахівниця, за якою двоє персонажів розігрують партію.
Рівень 4. Фігури, що символізують трьох персонажів.
Рівень 5. Намальоване люстро, в якому перевернуто відбиті шахова партія та персонажі.
Вона уважно дивилася на результат, креслячи лінії між різними рівнями, однак спромоглася виявити хіба що кілька тривожних зв’язків. П’ятий рівень включав чотири попередні, перший
