Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

— Дивні були у нас стосунки, — мовила вона вголос.

Погляд Муньйоса кілька секунд блукав, ніби він шукав підтвердження цих слів.

— Звичайні стосунки серед шахістів, — озвався він. — Ми були разом, поки тривала партія. — На його губах з’явилася та сама невиразна посмішка. — Зателефонуйте мені, коли знову захочете зіграти.

— Ви мене просто-таки бентежите, — вихопилося в неї несамохіть. — Справді.

Шахіст зупинився й глянув на дівчину. Він більше не посміхався.

— Не розумію.

— Я теж, коли вже на те пішло, — Хулія якийсь час вагалася, мовби почувалася непевно, ступаючи на незнайомий ґрунт. — У вас немов живуть дві різні людини. Часом ви якийсь боязкий, замкнений і через те зворушливо незграбний… Та щойно справа доходить до чогось такого, що пов’язане з шахами, ви стаєте напрочуд упевненим у собі.

— Ну то й що? — мляво поцікавився шахіст, ніби сподівався, що вона доведе свою думку до кінця.

— Це все, нічого більше, — нерішуче відказала вона, присоромлена власною нетактовністю, й ніяково усміхнулася. — Мабуть, це виглядає безглуздо, та ще й о такій порі. Вибачте.

Він стояв перед нею — руки в кишенях плаща, з випнутим з-під розстебнутого комірця сорочки кадиком на погано виголеній шиї, з нахиленою в лівий бік головою, — мовби замислившись над щойно почутими словами дівчини. Однак тепер Муньйос уже не здавався розгубленим.

— Авжеж, — озвався він і здвигнув підборіддям, даючи зрозуміти, що здогадався, про що йдеться, хоча навіть Хулія не могла б цього пояснити. Тоді подивився кудись за неї, мов чекав на когось, хто підкаже йому забуте слово. А потім зробив те, про що згодом дівчина завжди згадувала зі здивуванням. Не сходячи з місця, за якусь хвилину, за допомогою лише півдюжини фраз, тим самим байдужим, холодним тоном, ніби йшлося про когось іншого, шахіст стисло переповів їй своє життя — чи, може, Хулії це тільки здалося? Муньйос приголомшив дівчину, звірившись їй за одну мить, без пауз та відступів, і висловлюючись при цьому так само чітко, як тоді, коли він коментував переміщення шахових фігур. А коли замовк, на його губах знову з’явилася невиразна посмішка, наче він кепкував із самого себе, з тієї людини, яку щойно змалював і до якої він — шахіст — у глибині душі не відчував ні співчуття, ні зневаги, а хіба що солідарність, помірковану й позбавлену ілюзій. А Хулія стояла перед ним і довго не знала навіть, що на це сказати, запитуючи себе, як, чорт забирай, цей небалакучий чоловік зміг так виразно їй усе розтлумачити. Бо щойно вона дізналася про маленького хлопчика, котрий подумки грав у шахи на стелі своєї спальні, коли батько карав його за недбальство в навчанні; і про жінок, здатних із ретельністю годинникаря розбирати ті пружини, що рухають чоловіком; і про самотність, що зробилася зворотним боком поразок та безнадії. Хулія збагнула все це зненацька, не маючи часу навіть обміркувати, тож після того, як його сповідь розпочалася й майже одразу скінчилася, дівчина не мала певності щодо того, що саме з усього цього він їй розповів, а що домалювала її уява. І зрештою до неї прийшло усвідомлення, що Муньйос, мабуть, робив іще дещо, крім того, що вбирав голову між плечі та посміхався, наче втомлений гладіатор, байдужий до того, підніметься чи опуститься палець, який вирішить його долю. І коли шахіст замовк (якщо він узагалі щось говорив) і сіруватий досвіток висвітлив половину його обличчя, залишивши іншу половину в тіні, Хулія чітко усвідомила, чим є для цього чоловіка невеличка поверхня, розділена на шістдесят чотири білі та чорні клітини: бойовищем у мініатюрі, де розігрується загадка самого буття, успіху та поразки, жахливих потаємних сил, що владарюють над долями людей.

Вона дізналася про все це менш ніж за хвилину. А ще збагнула значення тієї посмішки, яка ніколи не окреслювалася виразно на його губах. І вона поволі схилила голову, бо була тямущою дівчиною і зрозуміла його; а він глянув на небо й сказав, що дуже холодно. Потім вона витягла пачку сигарет і запропонувала йому, і він узяв: це був перший і передостанній раз, коли вона бачила, як Муньйос курить. І вони пішли далі й нарешті дісталися до дверей будинку, де мешкала Хулія. Було вже вирішено, що на цьому шахіст виходить з гри, тож вони вже простягнули були одне одному руки для прощального потиску. Але в цю мить дівчина глянула на домофон і помітила невеличкий, згорнутий удвоє, конверт — у таких зазвичай присилають візитки, — що стирчав зі щілини біля дзвінка до її помешкання. І коли вона розпечатала конверт і дістала картку з тонкого білого картону, то зрозуміла, що Муньйосові ще рано йти. І що перш, ніж вони із Сесаром дозволять йому це зробити, станеться ще чимало подій, і жодна з них не буде приємною.

— Мені це не подобається, — сказав Сесар, і Хулія завважила, як тремтять його пальці, що тримали мундштук зі слонової кістки. — Мені зовсім не подобається, що якийсь божевільний вештається тут, граючи з тобою у Фантомаса.

Ці слова антиквара, здавалося, стали сигналом для всіх годинників, що були в його крамниці: деякі з них один по одному, деякі водночас на різні голоси — від ніжного бурмотіння до гучного передзвону — пробили чотири чверті й дев’яту годину. Однак навіть такий збіг не змусив Хулію посміхнутися. Дівчина дивилася на Лусінду роботи Бустеллі, що нерухомо лежала за склом, і відчувала себе такою ж крихкою, як вона.

— Мені це теж не подобається. Але я не певна, що ми маємо вибір.

Вона відвела погляд від порцелянової фігурки й перевела його на стіл доби Регентства, на якому Муньйос розклав свою шахівницю, вже вкотре відтворивши на ній позицію з картини ван Гюйса.

— Якби ж той негідник потрапив мені до рук, — бурмотів Сесар, знову кинувши підозрілий погляд на картку, котру Муньйос тримав за краєчок, наче пішака, якого не знав, куди поставити. — Як жарт це вже за межами смішного.

— Це не жарт, — заперечила Хулія. — Хіба ти забув про бідолашного Альваро?

— Забути про Альваро? — Антиквар підніс мундштук до губ, тоді нервово й різко видихнув дим. — Якби ж то я міг!

— А проте це має якийсь сенс, — озвався Муньйос.

Хулія та Сесар уп’ялися в нього очима. Шахіст, не звертаючи уваги на враження, яке справили його слова, спершись руками на стіл і все ще тримаючи двома пальцями картку, дивився на шахівницю. Він досі не зняв плаща, і світло, що проникало крізь опломбований вітраж, вихоплювало його синяве неголене